Гендрон і досі не міг говорити.
Грег глибоко вдихнув повітря.
— Вони всі вважатимуть, що я просто блазень, розумієте? Вони й Лонглі мали за блазня. А я не жартую. Я будую вітряки. А ви будете постачати будівельні матеріали.
Він замовк. У кабінеті знов запала тиша, тільки ледь чутно гудів годинник. Нарешті Гендрон прошепотів:
— Де ви взяли ці фото? Діло рук Еллімена?
— Та пусте. Нема про що говорити. Забудьте про ці фото. Залиште їх собі.
— А в кого негативи?
— Чак, — переконливо промовив Грег, — ви не розумієте. Я пропоную вам Вашингтон. Яка перспектива, чоловіче! Я навіть не прошу вас викладатися на всю кампанію. Як я сказав, мені потрібне лиш відро води, щоб запустити помпу. А коли запустимо, гроші плавом попливуть. Ви знаєтеся з грошовитим людом. Обідаєте з ними, граєте в покер. Даєте їм позики під проценти, які вони самі називають. То ви знаєте, як заклацнути на них наручники.
— Грег, це ви не розумієте, ви не…
— Отак, як я щойно заклацнув їх на вас, — докінчив Грег.
Банкір дививсь на нього знизу вгору. Очі його безпорадно бігали. Грег Стілсон подумав, що Гендрон схожий зараз на вівцю, яку ведуть до різниці.
— П’ятдесят тисяч доларів, — сказав Грег. — Знайдіть їх.
Він вийшов і тихенько причинив за собою двері. Навіть крізь товсті стіни Гендрон чув його розкотистий голос: Грег гомонів із секретаркою. Секретарка — пласкогруда шістдесятирічна курка — хихотіла з ним, як школярка. Він таки блазень. Саме ця якість плюс ота його програма боротьби з юнацькою злочинністю зробили Грега Стілсона мером Ріджуея. Та народ не посилає блазнів у Вашингтон.
Чи скажімо так — не посилав.
Але то вже не його клопіт. Його клопіт — п’ятдесят тисяч доларів на розгортання виборчої кампанії. І Гендрон подумки закружляв навколо цієї проблеми, як дресирований білий пацюк навколо тарілки зі шматком сиру. Ну, це ще можна зробити. Атож, сяк-так можна — та чи буде на цьому кінець?
Білий конверт і досі лежав на столі. Банкірова дружина з усмішкою дивилася на нього із прозорого кубика. Гендрон схопив конверт і запхав у внутрішню кишеню піджака. То була робота Еллімена, напевне його — винюшив якось і зробив знімки.
Одначе напровадив його на це Стілсон.
А зрештою, може, він не такий уже й блазень. Його тлумачення політичної ситуації, що склалася на рубежі сімдесят п’ятого й сімдесят шостого років, аж ніяк не позбавлене глузду. Будувати не захистки од вітру, а вітряки… яка перспектива, чоловіче!..
Але то не його клопіт.
Його клопіт — п’ятдесят тисяч доларів.
Чак Гендрон, президент «Клубу левів» і загальний улюбленець (торік у міській святковій процесії на Четверте липня він їхав на кумедному маленькому моторолері), дістав з верхньої шухляди столу жовтий діловий записник і почав накидати список прізвищ, дресирований пацюк за роботою. А внизу, на Головній вулиці, Грег Стілсон задер обличчя проти щедрого осіннього сонця й привітав себе з добре зробленим ділом — чи принаймні з добре розпочатим.
Розділ п’ятнадцятий
1
Згодом Джонні вважав, що коли він зрештою і опинивсь в обіймах Сейри — майже через п’ять років після того пам’ятного ярмарку, — то великою мірою до цього спричинився візит Річарда Діса з журналу «Всепроникний погляд». Його тоді пойняло таке невтримне бажання побачитися й поговорити з якоюсь славною людиною, позбутись отого гидкого присмаку в роті, що він кінець кінцем виказав малодушність, зателефонував Сейрі і запросив її приїхати. Принаймні так він себе переконував.
Він подзвонив у Кеннебанк; трубку взяла Сейрина колишня товаришка по кімнаті й сказала, що Сейра зараз підійде. У трубці клацнуло, запала тиша, і в ту коротку хвилю він подумав (але не дуже серйозно), чи не покласти йому трубку й не поставити на всьому хрест. Потім почув голос Сейри: