«Хочу», відповів Фемістоклюс, жуючи хліб і мотаючи головою направо й наліво.
В цей час лакей, що стояв позаду, втер посланникові носа і дуже добре зробив, інакше капнула б у суп чималенька стороння крапля. Розмова почалась за столом про втіхи спокійного життя, яку господиня переривала зауваженнями про міський театр і про акторів. Учитель дуже уважно дивився на співрозмовників і, як тільки помічав, що вони готові вже посміхнутися, ту ж мить розкривав рот і сміявся старанно. Мабуть, він був людина вдячна і хотів заплатити цим господареві за гарне ставлення. Одного разу, правда, обличчя його набрало було суворого виразу, і він строго застукав виделкою по столу, втупивши очі в дітей, що сиділи навпроти нього. Це було вчасно, бо Фемістоклюс укусив за вухо Алкіда, а Алкід, заплющивши очі й роззявивши рота, збирався вже якнайжалібнїше заридати, але, збагнувши, що за це легко можна було позбутися страви, надав ротові попереднє положення і почав з слізьми гризти баранячу кістку, від якої в нього обидві щоки лисніли жиром. Господиня дуже часто зверталася до Чичикова з словами: «Ви нічого не їсте, ви дуже мало взяли». На що Чичиков відповідав щоразу: «Щиро дякую, я ситий, приємна розмова краща за всяку страву».
Уже встали з-за стола. Манілов був задоволений надзвичайно і, підтримуючи рукою спину свого гостя, готувався таким чином перепровадити його. у вітальню, коли це гість заявив з дуже значущим виразом, що він має намір з ним поговорити про одну дуже потрібну справу.
«В такому разі дозвольте мені вас просити у мій кабінет», сказав Манілов і повів до невеликої кімнати, оберненої вікном на синіючий ліс. «Ось мій куточок», сказав Манілов.
«Приємна кімнатка», сказав Чичиков, обвівши її очима. Кімната була, справді, не без приємності: стіни були пофарбовані якоюсь голубенькою фарбою, так ніби сіренькою, чотири стільці, одне крісло, стіл, на якому лежала книжка з закладеною закладкою, про яку ми вже мали нагоду зга-. дати, кілька списаних паперів, але найбільше було. тютюну. Було його тут усякого: в пачках і в табачниці, і нарешті насипано було просто купою на столі. На обох вікнах теж містились гірки вибитого з люльки попелу, розставлені не без дбайливості дуже красивими рядками. Помітно було, що за цим іноді господар провадив час.
«Дозвольте вас попросити сісти в цьому кріслі», сказав Манілов. «Тут вам буде спокійніше».
«Дозвольте я сяду на стільці».
«Дозвольте вам цього не дозволити», сказав Манілов з посмішкою. «Це крісло в мене вже асигновано для гостя: раді чи не раді, але мусите сіcти».
Чичиков сів.
«Дозвольте мені вас почастувати люлечкою». «Ні, не курю», відказав Чичиков ласкаво і ніби з виразом жалю.
«Чому?» сказав Манілов теж ласкаво і з виразом жалю. «Не виробив звички, боюсь; кажуть, люлька сушить». «Дозвольте мені вам зауважити, що це упередження. Я гадаю навіть, що курити люльку далеко здоровіше, ніж нюхати тютюн. У нашому полку був поручик, пречудова й дуже освічена людина, який не випускав з рота люльки не тільки за столом, а навіть, даруйте на слові, у всіх інших місцях. І ось йому тепер уже понад сорок років, але, дякувати Богові, досі такий здоровий, як не можна краще».
Чичиков сказав, що це дійсно трапляється, і що в природі є багато речей, які не може пояснити навіть великий розум.
«Але дозвольте передусім одне прохання…» промовив він голосом, у якому відбився якийсь дивний, або майже дивний відтінок, і слідом за тим невідомо чому оглянувся назад. Манілов теж невідомо чому оглянувся назад. «Чи давно зводили ви подавати ревізький реєстр?»
«Та вже давно; а краще сказати, не пригадаю». «Як багато з того часу у вас померло селян?» «А не можу знати, про це, я гадаю, треба спитати прикажчика. Гей, хлопче, поклич прикажчика, він повинен бути сьогодні тут».
Прикажчик з'явився. Це був чоловік років під сорок, що голив бороду, ходив у сюртуку її, очевидно, жив дуже спокійним життям, бо обличчя його позначалося якоюсь пухлою повнотою, а жовтуватий колір шкіри й маленькі очі свідчили, що він знав занадто добре, що таке пуховики й перини. Можна було побачити відразу, що він пройшов свій шлях, як проходять його всі панські прикажчики: був спочатку просто письменним хлопчиком у домі, потім одружився з якою-небудь Агашкою-ключницею, паниною фавориткою, став сам ключником, а згодом і прикажчиком. А ставши прикажчиком, чинив, розуміється, як усі Прикажчики: водився і кумався з тими, хто на селі був багатший, збільшував на тягла біднішим, прокинувшись о дев'ятій годині вранці, дожидав самовара й пив чай