Тут Манілов, зробивши деякий рух головою, подивився дуже значуще в обличчя Чичикову, показавши у всіх рисах обличчя свого і в стиснутих губах такий глибокий вираз, якого, може, й не бачено було на людському обличчі, хіба що в якогось занадто розумного міністра, та й то під час найголоволомнішої справи.
Але Чичиков сказав просто, що така справа, або негоція, ніяк не буде невідповідною цивільним постановам і дальшим намірам Росії, а через хвилину потім додав, що казна матиме навіть вигоду, бо одержить законні мита.
«Так ви гадаєте?..»
«Я гадаю, що це буде добре».
«А коли добре, це інша річ: я проти цього нічого», сказав Манілов і зовсім заспокоївся.
«Тепер залишається умовитись про ціну…»
«Як про ціну?» сказав знову Манілов і спинився. «Невже ви гадаєте, що я братиму гроші за душі, які так немовби закінчили своє існування? Коли вже вам спало отаке, так би мовити, фантастичне бажання, то з свого боку я віддаю їх вам безінтересно й купчу беру на себе».
Великий докір був би історикові викладених подій, якби він проминув сказати, що задоволення пойняло гостя після таких слів, промовлених Маніловим. Хоч який він був поважний і розсудливий, та тут мало не зробив навіть стрибка на зразок цапа, що, як відомо, робиться тільки в найбільших поривах радості. Він повернувся так сильно в кріслі, що тріснула шерстяна матерія, яка обтягала подушку; сам Манілов глянув на нього з деяким подивом. Глибоко зворушений, він наговорив тут же стільки вдячностей, що той зніяковів, увесь почервонів, робив головою заперечливий жест і нарешті вже висловився, що це суще ніщо, що він, справді, хотів би довести чим-небудь сердечний порив, магнетизм душі, а померлі душі до певної міри цілковитий мотлох.
«Дуже не мотлох», сказав Чичиков, потиснувши Йому руку. Тут було зроблено дуже глибоке зітхання. Здавалося, він був настроєний до сердечних признань; не без почуття і виразу промовив він нарешті такі слова:
«Коли б ви знали, яку послугу зробили цим нібито мотлохом людині без племені й роду! Та й справді, чого не зазнав я? мов барка якась серед лютих хвиль… Яких поневірянь, яких переслідувань не зазнав, якого горя не скуштував, а за що? за те, що додержував правди, що був чистий своєю совістю, що подавав руку і вдовиці безпорадній, і сироті бідоласі!..» Тут навіть він утер хусточкою набіглу сльозу.
Манілов був зовсім розчулений. Обидва приятелі довго тиснули один одному руку і довго дивились мовчки один одному в вічі, у яких стояли сльози. Манілов ніяк не хотів випустити руку нашого героя і далі тиснув її так гаряче, що той уже не знав, як її визволити. Нарешті, висмикнувши її помаленьку, він сказав, що не погано б купчу укласти швидше і добре б, якби він сам навідався в місто. Потім узяв капелюх і почав прощатись.
«Як? ви вже хочете їхати?» сказав «Манілов, раптом опам'ятавшись і майже злякавшись.
У цей час увійшла в кабінет Манілова.
«Лізонько», сказав Манілов з трохи жалісливим виглядом: «Павло Іванович покидає нас!»
«Бо ми набридли Павлові Івановичу», відповіла Манілова.
«Пані! тут», сказав Чичйков: «тут, ось де», і він поклав руку на серце: «так, тут залишиться приємність часу, проведеного з вами! і повірте, не було б для мене більшого блаженства, як жити з вами, коли не в одному домі, то принаймні у найближчому сусідстві».
«А знаєте, Павле Івановичу», сказав Манілов, якому дуже сподобалась така думка, «як було б справді хороше, коли б жити отак укупі, під однією покрівлею, або в затінку якогось в'яза пофілософствувати про щось, заглибитись!..»
«О! це було б райське життя!» сказав Чичиков, зітхнувши. «Прощайте, пані!» продовжував він, підходячи до ручки Манілової. «Прощайте, пре-шановний друже! Не забудьте ж прохання!»
«О, будьте певні!» відповів Манілов. «Я з вами розлучаюсь не на довше, як на два дні».
Усі вийшли в їдальню.
«Прощайте, любі діточки!» сказав Чичиков, побачивши Алкіда й Фемістоклюса, що грались якимсь дерев'яним гусаром, у якого вже не було ні руки, ні носа. «Прощайте, мої малятка. Ви вибачте мені, що я не привіз вам гостинця, бо, признаюсь, не знав навіть, чи живете ви на світі, але тепер як прищу, неодмінно привезу. Тобі привезу шаблю: хочеш шаблю?»
«Хочу», відповів Фемістоклюс.
«А тобі барабан; правда ж, тобі барабан?» продовжував він, нахилившись до Алкіда.
«Парапан», відповів пошепки й похиливши голову Алкід.
«Добре, я тобі привезу барабан. Такий славний барабан, отак усе буде: туррр… ру… тра, та, та, та, та, та… Прощай, серденько! Прощай!» Тут він поцілував його в голову і звернувся до Манілова та його дружини з невеликим сміхом, з яким звичайно звертаються до батьків, даючи їм знати про невинність бажань їхніх дітей.