«Лежала на столі чвертка чистого паперу», сказав він: «та не знаю, де поділась: люди в мене такі непутящі!» Тут він почав заглядати і під стіл, і на стіл, нишпорив скрізь і нарешті закричав: «Мавро! чуєш, Мавро!» На поклик з'явилась жінка з тарілкою в руках, на якій лежав сухар, уже знайомий читачеві. І між ними відбулася така розмова: «Де ти заділа, розбійнице, папір?»
«Їй-Богу, пане, не бачила, опріч невеликого клаптичка, яким зволили прикрити чарку».
«А от я по очах бачу, що поцупила».
«Та на що ж би я поцупила? Мені ж користі з нього ніякої; неписьменна я».
«Брешеш, ти віднесла паламарчукові: він трохи тямить, так ти йому й віднесла».
«Та паламарчук, коли схоче, так дістане собі паперу. Не бачив він вашого клаптика!»
«От зажди лишень: на страшному суді чорти припечуть тебе за це залізними гаками! ось побачиш, як припечуть!»
«Та за що ж припечуть, коли я не брала і в руки чвертки? Хай уже за інший якийсь бабський гріх, а за злодійство ще мені ніхто не дорікав».
«А от чорти тебе й припечуть! скажуть: «Оце тобі, мотяго, за те, що пана дурила!» та гарячими тебе й припечуть!»
«А я скажу: ні за що! Їй-Богу, ні за що, не брала я… Та ось він лежить на столі. Завжди отак даремно дорікаєте!»
Плюшкін побачив, справді, чвертку й на хвилину спинився, пожував губами і промовив: «Ну, чого ж ти розходилася так: ач яка в'їдлива! їй скажи тільки одно слово, а вона вже у відповідь десяток! Піди лишень принеси вогнику запечатати лист. Та стій, ти схопиш лойову свічку, лій річ топка: згорить — та й нема, тільки збиток, а ти принеси мені скіпочку!»
Мавра пішла, а Плюшкін, сівши в крісло і взявши в руку перо, довго ще крутив на всі боки чвертку, роздумуючи, чи не можна відділити від неї ще восьминку, але нарешті переконався, що ніяк не можна; вмочив перо в чорнильницю з якоюсь запліснявілою рідиною і безліччю мух на дні і почав писати, виставляючи літери, схожі на музичні ноти, стримуючи щохвилини жвавість руки, що розскакувалася по всьому папері, ліплячи скупо рядок на рядку і не без жалю міркуючи про те, що все ще залишиться багато чистого пробілу.
І до такого нікчемства, дріб'язковості, гидоти могла дійти людина? могла так змінитися! І схоже це на правду? Все схоже на правду,' все може статися з людиною. Теперішній палкий юнак відскочив би з жахом, коли б показали йому його ж портрет у старості. Забирайте ж з собою в дорогу, виходячи з м'яких юнацьких літ у сувору жорстоку мужність, забирайте з собою всі людські почуття, не залишайте їх на шляху, не піднімете потім! Грізна, страшна прийдешня старість, і нічого не віддає назад, нічого не повертає! Могила милосердіша за неї, на могилі напишеться: тут почиває людина! але нічого не прочитаєш у холодних, бездушних рисах нелюдської старості.
«А чи не знаєте ви якого-небудь вашого приятеля?» сказав Плюшкін, згортаючи листа, «якому би знадобилися втікацькі душі».
«А у вас і втікачі є?» швидко спитав Чичиков опам'ятавшись.
«В тому-то й річ, що є. Зять робив довідки: каже, ніби й слід пропав, але ж він людина військова, майстер притупувати шпорою, а якби поклопотати по судах…»
«А скільки їх буде числом?»
«Та десятків із сім теж набереться».
«Та ну?»
«А Їй-Богу так! У мене ж що рік, то й тікають. Народ дуже вже зажерливий, від неробства завів звичку жерти, а в мене їсти й самому нічого… А я б уже за них що тільки дай, узяв би. Та порадьте вашому приятелеві: хай би хоч десяток знайшовся, так от у нього й добрий гріш. Адже ревізька душа ходить по п'ятсот карбованців».
«Ні, цього ми приятелеві й понюхати не дамо», сказав сам собі Чичиков і потім пояснив, що такого приятеля ніяк не знайдеться, що самі витрати в цій справі коштуватимуть більше; бо від судів треба відрізати поли власного каптана та тікати чимдалі; та коли вже він справді в такій скруті, то, бувши зворушений співчуттям, він ладен дати… але це така дрібниця, про яку навіть не варто й говорити».
«А скільки б ви дали?» спитав Плюшкін і сам ізжаднів: руки його затремтіли, як живе срібло.
«Я б дав по двадцять п'ять копійок за душу».
«А ви як купуєте, на готові?»
«Так, зразу гроші».
«Тільки, батечку, ради злиднів моїх, дали б уже по сорок копійок».
«Шановний!» сказав Чичиков: «не тільки по сорок копійок, по п'ятсот карбованців заплатив би! залюбки заплатив би, бо бачу поважний, добрий старик терпить з причини власної добродушності».