Чичиков і Манілов підійшли до першого стола, де сиділи два чиновники ще юного віку, і спитали: «Дозвольте дізнатись, де тут справи по купчих?»
«А що вам треба?» сказали обидва чиновники, обернувшись.
«А мені треба подати просьбу».
«А що ви купили таке?»
«Я б хотів попереду знати, де стіл по купчих, тут чи в іншому місці?»
«Та скажіть попереду, що купили і за яку ціну, так ми вам тоді й скажемо де, а так не можна знати».
Чичиков зразу побачив, що чиновники були просто цікаві, як усі молоді чиновники, і хотіли надати більше ваги й значення собі й своїй роботі.
«Слухайте, любі мої», сказав він: «я дуже добре знаю, що всі справи по купчих, незалежно від ціни, всі в одному місці, а тому прошу вас показати нам стіл, а коли ви не знаєте, що у вас робиться, так ми спитаємо інших». Чиновники на це нічого не відповідали, один з них тільки ткнув пальцем у куток кімнати, де сидів за столом якийсь старик, що перемічав якісь папери. Чичиков і Манілов пройшли поміж столами прямо до нього. Старий працював дуже уважно.
«Дозвольте дізнатись», сказав Чичиков, уклонившись: «чи тут справи по купчих?»
Старий підвів очі й промовив із зупинками: «Тут немає справ по купчих».
«А де ж?»
«Це в купчій експедиції».
«А де ж купча експедиція?»
«Це в Івана Антоновича».
«А де ж Іван Антонович?»
Старик ткнув пальцем у інший куток кімнати. Чичиков і Манілов пішли до Івана Антоновича. Іван Антонович уже запустив одне око назад і оглянув їх скоса, але ту ж хвилину поринув ще уважніше в писання.
«Дозвольте дізнатись», сказав Чичиков, уклонившись: «тут купчий стіл?»
Іван Антонович немовби й не чув і заглибився зовсім у папери, не відповідаючи нічого. Видно було зразу, що цей уже був чоловік розважливого віку, не то що молодий балакун та вертихвіст. Іван Антонович, здавалося, мав уже далеко за сорок років; волосся на ньому було чорне, густе; вся середина обличчя виступала в нього вперед і пішла в ніс, словом, це було те обличчя, яке називають звичайно кувшинним рилом.