— Отже, тiльки завтра опiвднi?
— Не переживайте, — заспокоїв прокурор, — усе буде нормально. Раз уже я пообiцяв. У даному разi зараз чи завтра — не має принципового значення.
— Менi потрiбно вiдлучитися, — сказав Стас. — До завтра, до цiєї години.
— Вiдлучайтеся, — не зрозумiв той.
— У мене пiдписка про невиїзд.
— Ну ви ж не їдете за кордон! Хе-хе… — його нагадування навiть розвеселило прокурора. — Не переживайте, усi ми люди. Вважайте, я вас вiдпустив. Я ж зможу знайти вас за цим номером?
— Безперечно, — вiдповiв Стас, вимикаючи на телефонi функцiю звукозапису i ховаючи трубку до кишенi.
Келишок коньяку так i залишився не випитим. А за п'ять хвилин «дев'яносто дев'ята», скреготнувши новими колесами, погнала туди, де сiдало сонце. Шлях був неблизький.
ХXI
Вона здивувалася, щоб не сказати бiльше. Напевно, телефонний дзвiнок розбудив її, хоч i телефонував Стас задовго до дванадцятої. На нiй був махровий халат, а волосся зiбране у вузол на потилицi. Олена нiчого не робила, чекаючи на нього. Просто чекала.
Привiтавшись бiльш нiж стримано, Стас закляк у дверях, дивлячись їй в очi. Застигла й вона, нiчого не розумiючи, а вiн марно намагався вловити у її поглядi щось приховане, пiдле й пiдступне. Не дарма вважав себе хорошим психологом, захоплюючись колись психоаналiзом на можливому на той час рівні.
— Чому ти так дивишся? Що сталося? — питала Олена.
Ще тодi, у лiкарнi, вiн бачив, що ця жiнка грати не вміє. I тепер, дивлячись їй в очi, несподiвано облишив бажання ставити низку пiдступних запитань, якi обдумав дорогою.
— Чому ти мовчиш? Поясни. Навiщо приїхав серед ночi i так дивишся в очi?
— Якраз i приїхав подивитися в них.
— I що ти хотiв там побачити?
— Навпаки, аж нiяк не хотiв. Але боявся. Оленко, усе дуже погано.
Очi зреагували так, як i мали це зробити. Вiд його iнтонацiй у них з'явився переляк. Вона боялася i водночас хотiла чимшвидше почути те, що однаково зараз мало прозвучати.
— Ти ж знаєш, що сталося з твоєю квартирною господинею? Її прiзвище Мурашевич?
— Знаю, — промовила вона. — Ще учора менi дзвонили дiвчата з роботи. Ледве вiдбула екзамен, понапивалася якихось таблеток i лягла, ще в обiд. Тобi дзвонила — поза зоною. Бiдна Йосипiвна… Якесь таке на душi… А… чому… чому ти так говориш про це?
— Мене звинувачують у її смертi.
— О, Господи… Як це? Ти що, чергував, коли її привезли? Хоча… ти ж казав… я забула… Вона що, померла у тебе пiд час операцiї?
— Не тiльки, — Стас продовжував дивитися на неї, не вiдриваючись. — Скажи менi, будь ласка, ви з нею колись говорили про мене? Ще до нашого знайомства.
— Нi… — Олена похитала головою. — Тобто… ну, майже… Коли я порiзала руку i збиралася до лiкарнi, вона порадила звернутися до тебе. Назвала твоє прiзвище, iм'я та по батьковi. Я запитала, чому не до когось iншого. Вона сказала… що добре тебе знає. I тодi раптом я згадала твої ходiння по мiськiй радi з паперами. Ти був такий злий… Вона посмiхнулася на це i запевнила, що ти порядна людина, i щоб я не переживала. А тобi щоб сказала, що я вiд неї.
— I чому ж ти промовчала?
— Незручно було, — похитала головою Олена. — А чому ти це розпитуєш? Поясни менi.
Ось воно що. Божевiльного збiгу, у яке не вiрив помпрокурора, дiйсно не було. Не випадково з усiх вродливих жiнок мiста вiн познайомився саме з Оленою. Зовсiм не випадково. Але це у тому разi, якщо вона говорить правду.
— I ти пiдтвердиш це на судi?
— Де?! Звичайно, де скажеш. Але чому суд?!
— Я сильно загруз. Мене звинувачують у її загибелі, — Стас глибоко зiтхнув. — I не тiльки через те, що вона дiйсно померла у мене на операцiйному столi.
Вiн розповiв їй усе. Воно вилiзло саме, тягнучи одне за другим. Її очi залишалися широко розплющеними, а руки складенi на щiльно стулених колiнах.
— Отакий збiг обставин, — скрушно промовив Стас, закiнчуючи розповiдь. Тому й телефон був поза зоною, оскiльки власник у буцегарнi сидiв. Навiть не уявляю, як i за який кiнець тягти, щоб розплутати ситуацiю. Сам, один. А ще… вiдчуваю, як тягну за собою i тебе. Вони вже висували припущення, що я зробив тебе спiльницею.
— У мене є далекий родич, — пiсля паузи промовила Олена. — Вiн адвокат. Якийсь солiдний. Живе у Києвi. Що як…
— У мене також є адвокат, — жорстко промовив Стас, — живе у Вiнницi. Близький друг, принаймнi я так вважав. Але всi вони родичi i друзi, коли їм щось треба. Мiй говорить, зав'яз у такiй справi, що як покинути, то можуть i не пожаліти. Зараз я не знаю, що робити. Завтра, якщо ще не пiзно, я вiдмовлюся вiд цього, — вiн криво посмiхнувся, — багатства… Навiть не знаю, на чию користь. Дай Боже, щоб на цьому усе скiнчилося.