— I що тодi? — швидко запитала вона.
— Нiчого.
— Поїдеш назад до Вiнницi…
— Мене там нiхто не чекає. I жити я там не маю де. I роботи вже немає. Та зараз нiчого так далеко заглядати. Вберегтися б вiд гiршого.
— А ваша завiдуюча, до речi, з прокурором давно «крутить», — нi з того нi з сього сказала Олена.
— Звiдки ти знаєш?
— У нас люблять про таке побалакати, кiстки помити, — пояснила вона. — Усi говорять, що вони зустрiчаються. В нашiй конторi такi мимри сидять, що їх тiльки подiбне й цiкавить.
— Усе можливо, — пробурмотiв Стас. — Може вони й правi, отi мимри твої. I тодi… Задницею чую, зацiкавлений вiн по вуха. Спочатку так пiд'їхав, напевно, дуже припекло з якоїсь причини мати саме цей будинок. А потiм… подумав, чому б не зекономити шiстдесят штук? Невже вiн може бути причетний до убивства? У головi не вкладається. А я все дивуюся, який збiг обставин. Це ж якраз шефиня менi чергування скинула, щоб я приймав Мурашевичку i вляпався. А викликати стару з дому пiд якимось приводом… хiба важко? Дiано, Дiано…
— Тодi i я, виходить, навмисно потягла тебе до поїзда, щоб пiдставити… — Олена промовила це важко, але рiшуче.
— Виходить… — Стас сперся лiктями на колiна, ховаючи обличчя в долонях.
Вона пiдiйшла, опустилася навколiшки, відвела його руки від обличчя, потiм подивилася в очi й промовила:
— Я не робила цього.
— Менi хотiлося б, щоб так було.
Вiн притулив її голову до себе i притисся щокою до волосся.
— Що менi робити? — запитала вона. — Я не хочу туди їхати. Просто боюся.
— У тебе тут справи, — вiдповiв Стас. — Здавай сесiю. Далi буде видно. А я повертаюся. Завтра мушу закрити цю проблему. Знаєш, яка головна якiсть хiрурга? Умiння вчасно зупинитися. Щоб не наробити непоправного. Ось так.
Вiн обережно вiдсторонив її, збираючись пiдвестися.
— Ти їдеш уже? Вiдпочинь хоч до ранку. Нiч…
— Завтра на дванадцяту зустрiч i пiдписання паперiв. До того ж, у мене пiдписка про невиїзд. Вiдпустив… з дружнiх почуттiв до шефинi, неофiцiйно. До того ж… з тобою в однiй кiмнатi однаково не засну.
Вона глянула i не вiдповiла нiчого, лише знову притулилася.
— Ти впевнений, що на цьому усе скiнчиться?
— А кому потрiбна стара самотня маразматичка, навiть якщо вона голова спiлки ветеранiв? — знизав плечима Стас. — У нас у країнi потрiбним буває лише одне — грошi. Бабло. Все.
Оленка якийсь час думала, потiм пiдвелася, перейшла у протилежний кут кімнати i сiла на лiжко.
— Ну що ти… — вiн одразу ж опинився поруч. — Не треба так, я ж про iнше. Нас це не стосується.
— Ти так сказав… — дiвчина похитала головою. — А момент важкий — сприйнялося iнакше.
Вiн обiйняв її. Думки плуталися. З'явилося вiдчуття, що зараз добровiльно бере на себе ще одну проблему — жiнку, самотню не лише у кiмнатi гуртожитку, у значно ширшому просторi. Зайва проблема у важкий перiод. Та хто ж вiд такого вiдмовиться?
…Він розплющив очi, коли за вiкном щойно починало сiрiти. Оленка лежала тихо, притулившись до його руки. Якнайобережнiше Стас спробував звiльнити руку.
— Я не сплю, — промовила вона.
Нiчого не сказавши, вiн швидко почав вдягатися.
— Знаєш, скiльки ти спав? Двадцять п'ять хвилин.
— I то забагато. Зараз особливо не слiд розкидатися часом, — вiн глянув на годинник. — Пообiцяй менi, що триматимеш телефон бiля себе.
— Добре, — вiдповiла вона. — Ти… щось замислив? Що? Що ти збираєшся робити?
— Завари менi кави. В тебе є? — попросив Стас, нарештi втрапивши рукою у сорочку і хлюпнувши на обличчя мiнералки просто з пляшки.
А за десять хвилин «дев'яносто дев'ята», набираючи швидкiсть, погнала на схiд. Її водiй втиснув у пiдлогу педаль акселератора з явним бажанням не вiдпускати її до самого дому. Вiн знав напевно, що до дванадцятої має зробити ще одну справу, щоправда, не уявляв як.
ХXII
Будинок похмуро мовчав, приймаючи того, з ким невдовзi мав розпрощатися назавжди. Стас швидко перевдягся i набрав номер.
— Так… Ти вже вдома?
— Навряд чи це варто так називати, — невесело посмiхнувся вiн. — Принаймнi, доїхав. Усе гаразд.
— Я… Пробач, я таки дзвонила дядьковi.
— Навiщо? — не витримав Стас. — Що вiн зможе? Для чого воно йому?
— Вiн приїде, — промовила Олена. — Я боюся за тебе. I… самiй також страшно.
— Гаразд, — перервав Стас. — Про це потiм. Набери мене зараз. За двi хвилини.
Знявши колодку, вiн пiднявся на горище, обдивився, а потiм спустився до середини сходiв i сiв, точнiсiнько так, як учора. Лице пашiло у передчуттi можливої розгадки. Що не кажи — розумна людина отець Назарiй. Той, хто ходить, не залишаючи слiдiв, — не завжди нечиста сила. Справдi, не завжди. Нечиста сила в нас самих. Це вже точно. Серце стукало, вiдраховуючи секунди до того моменту, коли вдасться хапнути її за хвоста.