Те, що починало вимальовуватись, лякало.
— А пес… пес який був? Опиши.
— Ну, ти даєш. А на хрена воно тобi? Ну, великий, недоглянутий, незрозумiлого кольору, такий самий брудний, як i господар… Порода — двортер'єр, найпоширенiша у наших мiсцях, — каламбурив Богдан, облишивши, видно, думки про сон.
— Вуха якi були? — майже по складах запитав Стас. — Висячi чи стоячi?
— Уяви собi — пам'ятаю. Висячi. Ще що тобi розповiсти?
— Дякую, бiльше нiчого.
Вiдбувалися дивнi речi. Не те слово. Настiльки дивнi, що бракувало розуму визначити хоча б з якого кiнця до них пiдступитися. Здавалося, пояснень такому знайти неможливо. Тому ковзнув очима по килимi ще нижче — до наступної пелюстки-вiзерунка, де був зображений, як вiн давно вже вважав, гуцул без голови. Телефон знову опинився у руцi i Нагiрному, якщо той збирався спати, довелося знову згадувати.
— Слухай, що це за цiннi iдеї на нiч? — не витримав той. — Тобi що, не спиться? Користуйся моментом, що не чiпають, спи!
— Зараз буду, — пообiцяв Стас. — Але спочатку згадай. Ну що тобi, важко?
— Гаразд, — здався колега. — У тому висловi про хворого, який поступає без голови, мався на увазi конкретний випадок. Була у нас тут залiзнична травма. Так того хлопця «швидка» з переляку загрузила на ношi i привезла. А у нього вiдкритий перелом шийних хребцiв з обширною травмою м'яких тканин. Видно зачепило добряче якоюсь частиною тепловоза. Ну, практично вiдiрвало голову, хоча ще на чомусь трималася. Вони з переляку затарабанили його прямо до реанiмацiї, а вiн же ж мертвий — стопудово. А раз занесли — вже треба папери писати. А написанi папери — вже є що винюхувати i шукати, у чiм ми виннi. От не пам'ятаю точно, але хтось за щось усе-таки догану тодi отримав. От тепер i каламбуримо, що навiть без голови б привезли, однаково хтось та у чомусь має бути винний. Ну що, тепер спимо?
— Спимо, — погодився Стас. — Але… а вiн часом не був… Не був вдягнутий у таке от гуцульське вбрання?
— Нi, от чого не було, того не було, — розсмiявся Нагiрний. — I трембiти з собою не мав. Ну, ти даєш… I гуцулом не знаю, чи був. Але iз Закарпаття — це точно. Їх там узагалi багато загинуло. Це ж «ЧП» було — на всю країну! Призовникiв везли iз Закарпаття до мiсця служби. Ну i дурiли вони там, на перонi — позчiпалися рюкзаками, позв'язувалися. А платформа висока, ти бачив. Ну, один полетiв донизу i потяг усiх, а як потяг захопив першого, то й решта пiд колесами опинилися. Чотири хлопці. В усiх руки-ноги окремо… Тiльки отой, що без голови, вiдносно цiлий був.
Далi Стас уже не чув, що той розповiдав, як i побажань на добранiч. Видивлявся і рахував отi руки-ноги на вiзерунку. Усiх частин не знайшлося, та воно й не дивно. Стас добре знав, що таке залiзнична травма. Але людей все-таки було четверо. I той, що без голови, не дарма тримав її, як вiйськовий кашкет на траурнiй церемонiї, бо на момент загибелi вiн уже був практично вiйськовим.
Стас вiдкинувся на подушку i довго лежав з розплющеними очима, дивлячись у стелю. У головi все перекидалося, наче отi руки-ноги. Що це? Звiдки звалилося воно на його бiдну голову у такий момент?
Але хiба можна таке надумати?
Скочивши з лiжка, Стас поставив стiлець навпроти i вирячився на килим. Усi «веселi картинки» наче зникли — полишалися лише пелюстки загадкової форми, серед яких надзвичайно важко вiдшукувалися тi, що нагадували обличчя, ноги, голови i все решта. I зараз пiд таким кутом огляду зовсiм не були схожi на них. Тiльки клаповухий пес ще якось нагадував самого себе.
Стас лiг. Персонажi одразу почали вимальовуватися. I очi почали шукати ще нижче. Це був останнiй, найнижчий вiзерунок у низцi. Студенти позаминулого столiття. Тi, що не знати, б'ються чи розважаються. Напевно, воно так i було насправдi, адже в усьому, що вище, Стас не помилився. I бiдному Богдановi довелося знову згадувати.
— Я тут на кухню виходив, — скрипiв вiн, пояснюючи своє довге мовчання. — Мої вже сплять. Ну, чого тобi ще? Слухай, може бери пляшку та й приходь… Однаково нiч пропала! I дешевше буде, бо всi грошi проговориш.
— Вибач, ще тiльки одне, — попросив Стас. — Може, я не дуже зрозумiло висловлюватимуся, але… Спробуй «врубатися».
Стас як мiг розповiдав про тих двох, останнiх, описуючи тi чи iншi деталi, намагаючись навiяти йому вiдповiднi асоцiацiї. Нагiрний думав i так, i сяк, але не мiг збагнути.
— Ну, гаразд, — запропонував Стас. — Давай тодi iнакше. Пройдемося по останнiх ваших смертних випадках у зворотнiй хронологiчнiй послiдовностi. Ну, наприклад, iндiанець. Так?