На самiй же горi було зображено щось дивне. Хоча б тому, що в усiх попереднiх йому ввижалися люди. Обличчя i не тiльки. Останнiй, хто мав вiнчати усю низку, скидався на чудернацьку фiгуру живої iстоти з головою, руками, ногами. Проте це не нагадувало людину. У позi по-турецьки сидiло щось таке, що нагадувало ведмедя з лисячою головою. Тiло тлусте, вайлувате — таке як мають iграшковi м'якi ведмедики, набитi ватою. Руки складенi на грудях. Ноги схрещенi внизу. Лисяча ж морда якось хитро посмiхалася, настовбурчивши вуха. Стас заплющив очi й струсив головою. Воно не зникло. Безперечно, це зображення привертало увагу й ранiше, просто не викликало таких конкретних i дивовижних асоцiацiй.
Чому вiн угорi? Що має вiнчати цю низку смертельних випадкiв? Хто вiн?
Лише зараз спало на думку, яка маячня крутиться у його свiдомостi. Iдiотизм чистої води. Ще трохи покрутитися в атмосферi цiєї старовинної дiри i можна взагалi з глузду з'їхати. Нiчого дивного, що така дурка лiзе до голови. От тiльки…
Дiйсно, проти цього заперечень не знаходилося. Нехай усiх цих людей-нелюдей на килимi намалювала його хвора уява. Нехай, припустимо. Але ж «намалювалися» вони практично у перший день його перебування тут, коли нi сном нi духом не знав нi про «iндiанця», нi про мужика з одним вусом, нi про призовникiв iз Закарпаття. Про усiх них довелося дiзнатися пiзнiше, коли образи на килимi вже склалися у повнiй вiдповiдностi з реальними людьми та подiями, про якi тодi ще не знав. Як бути з цим?
А наступне вiдкриття примусило його пiдвестися i заходити по кiмнатi у пошуках цигарки. Як же так… Чому тiльки тепер це спало на думку? О, мама-мiя… Бiлий листок заповiту реально став перед очима. У столi лежала ксерокопiя, але не було найменшої потреби дiставати її, адже Стас пам'ятав усе дослiвно.
…не здiйснюючи капiтального ремонту i не змiнюючи iнтер'єру кiмнат…
Той, хто складав цей безпрецедентний у своєму родi документ, дуже хотiв, щоб вiн, Стас, приїхав сюди i прожив рiк у будинку, не дарма сулив за це нi багато нi мало — шiстдесят тисяч «зелених». Бiльше того, вiн забороняв рухати меблi i оновлювати їх, а отже хотiв, щоб приїхавши сюди, новий господар цiлий рiк спав саме на цьому диванi, адже нiчого iншого, придатного для таких потреб, у кiмнатах не було. А якщо врахувати, що поверхня старого дивану була горбатою, виходило, що обов'язковою умовою ставало спання головою в одному напрямку, адже лягати навпаки Стас пробував. Виходило так, що Тарас Андрiйович Мироненко дуже хотiв, щоб пiсля його смертi племiнник протягом року роздивлявся щовечора чудернацькi зображення на старому килимi, вишукуючи дивнi аналогiї. Як не крути, а виходило так. I цiлком можливо, що панi Мурашевич, закликана стежити за цим, знала значення його задуму. Що ж це таке, чого людина може так хотiти пiсля своєї смертi?
Вiдсунувши диван, Стас почав знiмати килим зi стiни. Тепер однаково. Нiкому вже заскочити у незручний момент i дорiкнути змiною iнтер'єру. Килим виглядав таким же ветхим i з другого боку. I марно намагався Стас знайти хоча б якусь лейбочку, якийсь слiд, що вказував би на виробника цього «манускрипта» або рiк виробництва.
Якщо картини, зображенi на килимi, дiйсно вiдповiдали реальним подiям, то колишнiй господар будинку досяг своєї мети. Стас розгадав їх. Але тодi виходило… що вiн знав майбутнє?! I хотiв, щоб його взнав i Стас?! Адже ще не всi зображення розгадано! I якщо це так, тепер потрiбно чимшвидше розгадати отi, що попереду i… Можливо, розрахунок господаря i полягав у тому, що хтось, хто прийде пiсля нього, має це майбутнє змiнити?
Майбутнє… Чи має значення для людини, яким воно буде пiсля її смертi? Особливо, якщо у неї немає дiтей…
ХХV
Чекання затяглося надовго, майже до вечора, i от зрештою бiля ворiт «будинку з привидами» загальмував маленький зелений «Гольф». Машина повнiстю вiдповiдала габаритам власника, який попрямував до дверей з доволi важкою сумкою через плече. Олег все-таки не пiдвiв.