Хто вони — цi люди, якi зараз ще живi i якi вже приреченi?
Схотiлося ще раз обернутися i глянути на настiнну «карту». Але ж це потрiбно лягти, iнакше вiзерунки — просто квiти. Та й навiщо? Вони й так в уявi — отi троє останнiх. Дiвчинка, з суницями, «зоряний хлопчик» i «ведмiдь з лисячою мордою». Його iнакше не назвеш. А от передостаннiй герой щойно отримав нову назву. «Зоряний хлопчик»… Вона прийшла сама, доволi точно вiдображаючи суть образу, створеного елементами вiзерунка. I одночасно виникло нав'язливе вiдчуття, що назва ця не зовсiм вiдповiдає. Що десь поруч iнша, якраз та, що потрiбна. Та, яка пояснює, ким вiн є насправдi. I м'я цього хлопчика, що застиг у незрозумiлiй позi з чарiвною паличкою, якою торкався до зiрок, крутилося у головi. Крутилося i муляло. Зараз згадається. Стоп! Ось. Персонаж з «Попелюшки». Хлопчик, що допомагав феї. Згадалися й кадри з фiльму-казки. «Я не чарiвник, я тiльки вчуся…» — промовляв цей персонаж.
Нi, знову не те. Щось близьке до цього образу, але не вiн. Зi згадкою про юного чарiвника не з'явилось отого вiдчуття прозрiння. А десь на задвiрках свiдомостi продовжувало муляти й «стукатися». Хто ж ти?
Стас заварив каву — вже четверту за сьогоднi. Напевно, буде ще одна безсонна нiч. Тодi й згадається.
Уже згадалося. Ось так, раптово, як i має бути. У мить, коли прийшли тверезi думки про те, що час зав'язувати з iдiотизмом i думати про конструктивнi речi. Де шукати машину, яка збила Мурашевичку, коли їхати до Ковеля, як пiдстерегти жартiвника на горищi… Є чимало важливих речей! А тут…
Це воно. Але чого раптом? Який зв'я…
Роздуми перервалися несподівано. Зупинились i заклякли, хоча перед тим повнiстю паралiзували розум. Чашка кави впала б на пiдлогу, якби вiн встиг взяти її зi столу. Не встиг.
Це був Маленький Принц. Образ, вiдтворений на передостаннiй квiтцi, означав саме це. Маленький Принц з однойменного роману Антуана де Сент-Екзюперi, якого у школi читав кожен. Усе збiглося. Ось тепер надійшло вiдчуття прозрiння. Та найфантастичнiше, найжахливiше полягало у тiм, що Маленьким Принцем був вiн сам.
Ще у шостому класi школи до Стаса прилiпилося це прiзвисько, яке залишалося з ним надовго. I вступивши до iнституту разом з двома своїми однокласниками, Стас ще на шiсть рокiв залишився Маленьким Принцем. Прiзвисько нiяк не бажало залишати його.
Спочатку воно сприймалося з глузливим вiдтiнком, та власне, так воно й було. Ще у тi дитячi роки Стас був мрiйником, чого не могли не помiтити iншi. А твiр, який вивчали лише впродовж одного уроку, вiн ще довго тягав у портфелi, поки одного разу його не вибили з рук, розсипавши пiдручники i зошити. Книжку схопили i довго не вiддавали. Так i довелося стати Маленьким Принцем, переживши багато неприємного через це прiзвисько. Пiзнiше, коли пiдрiс i роздався у плечах, коли все частiше доводилося бути першим на шкiльних змаганнях, як i у мріях однокласниць на дискотецi, прiзвисько несподiвано почало сприйматися iнакше, i бути Маленьким Принцем сподобалося. Слова, нещодавно образливi, тепер несли у собi iнше значення. Старе не забулося досi. Багато однокашникiв працювали у Вiнницi у рiзних лiкувальних закладах, спiлкуючись регулярно як з фахових, так i нефахових питань. I у їхнiх розмовах нерiдко звучало прiзвисько, доволi дивне для стороннiх осiб.
Стас сидiв, зацiпенiвши, у крiслi в кутку кiмнати. Звiдси Принц не розрiзнявся i сприймалися тiльки елементи квiтки, яка створювала цей образ. Переконувати себе у тому, що це просто вiзерунок, не було сенсу. Адже усi вони лише вiзерунки. Проте умiли при цьому розповiсти дуже багато. I все, що казали досi, збувалося. Отже, якщо вiрити настiннiй «книзi пророцтв», скоро i його черга. Пiсля дiвчинки, що збирає суницi.
Те, що коїлося усерединi, важко було передати. Вiдчуття ув'язненого перед стратою, день якої ще не призначено.
Стас взяв-таки чашку i випив каву. У горлi пересохло, але пальцi не тремтiли. Надiйшло не те щоб заспокоєння, просто… Iнформацiя остаточно сприйнялася i йому вдалося якось зжитися з нею. А далi?
Проста логiка, з якою жив досi, пiдказувала плюнути на цю маячню i вирiшити для себе питання, найважливiше зараз. Тобто обрати один з двох можливих варiантiв. Перший — чекати дня, коли вiн стане повноправним власником будинку, не зважаючи на чиїсь намагання перешкодити цьому. I другий — забратися, покинувши небезпечну справу.
Тiльки ця логiка не трималася зараз у його головi. Адже на стiнi висiла «карта пророцтв», у правдивостi якої довелося не раз переконатися. Рука не пiднiмалася зняти її зi стiни, а очi не могли вiдвернутися i дивитися деiнде, наче якась магiчна сила манила туди. I щось невiдоме наполегливо пiдказувало не пручатися i обрати те, що терпляче пiдсувала Доля.