— Бальзамують у патанатомiчному бюро, — пробуркотiв старий. — Удома бальзамувати неможливо. Нашпигав формалiном у всi дiрки, до яких дiстався. I в усi порожнини. Щоб у хатi не смердiло, поки закопають. Удома краще не зробиш. Тим паче…
— Що, тим паче? — проковтнув Стас.
— У трунi вiн уже лежав. Видно стара курва дуже поспiшала закопати. У трунi, в костюмi. Чорта лисого вже забальзамуєш. Пошпигав для годиться. Там йому однаково. Гниють за милу душу що бальзамованi, що такi.
— Дiйсно, — пробурмотiв Стас. — Це не має значення. Має значення iнше — ви дiйсно це робили?
— А як це — не дiйсно? — не зрозумiв Ратушняк. — До чого ти хилиш, хлопче?
— Нi до чого, — знiтився Стас. — Просто хотiв уточнити. Ви особисто бачили його мертвим i кололи у нього формалiн?
— Юначе, — прокректав старий хiрург, — якби я тобi брехав, то його пiвмiста бачило, — вiн прокашлявся, — …мертвим.
— Iване Павловичу, а взагалi ви самi це робите чи хтось допомагає?
— Що допомагає, — не зрозумiв Ратушняк. — Що тут допомагати можна? Ти бачив, як це робиться, що такi дурнi запитання ставиш?
— Звiсно бачив, — розгубився Стас. — Процедура не складна. Тим не менше, в обласних бюро у лiкаря в таких випадках завжди є помiчник.
— А у нас тут село! — розiзлився старий хiрург.
— Отже, i дядька мого ви самi «робили», без нiкого.
— До чого ти хилиш, можеш менi сказати? — увiрвався терпець Ратушняка. — Хiба хтось скаржився, що на похоронах смердiло? Чого причепився, наче геморой до дупи? Люди заходили i бачили, що бальзамував! Мурашевичка бачила, з прокуратури приходили — також бачили.
— А чому ви менi не сказали? — перебив Стас. — Тодi, коли ми сидiли? Ну, що ви робили це…
— А тому, шановний, — старий несподiвано перейшов на «ви», — що коли ви того, з ким зналися усе життя i вважали другом, ховатимете як ворога, i при цьому пхатимете йому де можна i не можна тампони з формалiном, то знатимете, наскiльки це неприємно.
Руки старого почали помiтнiше труситися, а голос тремтiв i переривався.
— Пробачте, Iване Павловичу, — пiдняв обидвi руки Стас. — Я не хотiв. Просто…
Подальша розмова не мала сенсу. Це було биття головою об стiну, ще й не у тому напрямку. I все-таки… Вiдчувалася присутнiсть чогось такого, що не давало плюнути на оцi незрозумiлi пiдозри. А радше йому просто марилася потворна iстота, зображена на килимi у верхiвцi «пiрамiди мертвих». Ведмiдь з лисячою головою. Той, хто за «логiкою килима», зараз ще мав би бути живим.
Машина зупинилася за два будинки вiд «дому з привидами». Тут жили бiдно. Баба Курилиха з паралiзованою донькою, котра двiчi кликала його за порадою. Оглянувши пацiєнтку i поговоривши з бабою про наболiле, Стас обережно згадав i про своє. Стару варто лише зачепити.
— Так i було, — клялася Курилиха. — За пiвтори доби нi до кого навiть слова не вимовила! Та усi ж ми люди. Прийди, поплачся, та чи тобi не поможуть? А вона все сама…
— То що, — перепитав знову Стас, — ви кажете, не знаєте, хто клав дядька Тараса у труну?
— Та не те що не знаю, а точно знаю — нiхто не клав. Ганя Марущачка навмисно ходила, питала жiнок. Нiхто. Ото вона, Нiла та цiла, майстрiв, що привезли труну з областi, просила, а може i зверху дала, щоб переклали. I мила, i вбирала сама…
Що ж, раз уже сусiди вважають, що покiйного поклали у труну робітники з фiрми, отже, так воно i було насправдi.
Його слiдство набирало обертiв. На другий день Стас товкся на фiрмi, де Мурашевичка замовляла труну. Минуло не так багато часу, i майстри добре пам'ятали цей витвiр. Пам'ятали i тi, хто відвозили. Вони не приховували подиву вiд запитань Стаса, але вiдповiдали однаково, тим паче, що запитував не усiх нараз. Труну привезли i занесли до сiней, поставили на пiдлогу. Все. Нiякого мерця туди нiхто не клав.
Покiйна мадам Мурашевич мала доволi делiкатну статуру. Поза всяке бажання, помножене на теплi почуття до дядька Тараса, вона не могла покласти його туди самотужки. Родичiв, якi б приїхали i зробили це, у них обох не було.
I якщо Стас нiде досi не помилився у розрахунках, залишалося тiльки одне — покiйний Мироненко вскочив туди сам.
XXXIII
Спогади з дитинства вдерлися раптово, коли вiдшукалася нарештi стара коробка з батьковими речами. Стас не мав звички викидати таке, вважаючи, що для нього завжди знайдеться мiсце. Документи, якi давно вже не мали цiнностi, чорно-бiлi фотографiї, поламанi запальнички, допотопне канцелярське приладдя i багато чого iншого. Ще малим йому не раз доводилося залазити у батьковi шухляди, аби погратися цим крамом, i вела його туди проста дитяча цiкавiсть. От i зараз виникло оте вiдчуття завмирання серця перед таємним i забороненим, хоча це «багатство» тепер належало лише йому.