Стас не пам'ятав, чи бачив колись у грубiй пачцi листи дядька Тараса, який залишався чи не єдиним батьковим родичем. Усi решта загинули пiд час останньої вiйни або ж розгубилися по свiтi. Тож логiчно, що такi листи мали би бути. От коли вони знадобилися…
Мало не пiвмiстечка бачили Мироненка мертвим у трунi, адже цiлу добу приходили до будинку прощатися з тiлом. Багато народу було на похороні i всі бачили, як труну вкрили вiком i закопали. Отже, зараз вiн дiйсно лежить у могилi, це все-таки треба визнати. I водночас нiхто не знає, як покiйник потрапив до цiєї труни. Нiхто з жителiв мiстечка не клав його туди — це очевидний факт, адже цю тему довго «терли», зiйшовшись на тому, що Мурашевичка скористалася послугою робочих, якi привезли труну i з якими нещодавно говорив Стас. Кiлька друзiв дядька Тараса, про яких вела мову працiвниця музею, так i не приїхали. Отже, у небіжчика справдi не було iншого варiанту, як влягтися туди самотужки. I тодi виходило, що Мурашевичка замовила труну, знаючи наперед про його намiри померти.
Стас перекидав старi папiрцi, а думки вперто працювали у єдиному напрямку. Отже, припустимо, так i сталося. Що це могло означати? Наприклад, Мироненко збирався покiнчити життя самогубством. I Неонiла з цим погодилася. Тодi вони могли замовити труну, вiн лiг, а потiм, скажiмо, випив якусь отруту, розумiючи, що з оформленням довiдки проблем не виникне. Реально? Чому нi… Але яка потреба при цьому спрямовувати процедуру поховання таким нетиповим шляхом i давати привiд для зайвих балачок? А обоє не могли не розумiти, що розмови про дивнi речi почнуться одразу. Тодi що? З чим iще може бути пов'язане бажання уникнути зайвих свiдкiв при перекладаннi тiла до труни? Лише з одним. Поховати щось разом iз собою. Але що ж це могло бути таке, що примусило б людину розпрощатися свiдомо з власним життям? Чи не те часом, через що усiх так цiкавить будинок?
Чорти б забрали… Не вкладалося у головi. А якщо усе простiше? Якщо його домучила хвороба, i Мироненко вирiшив припинити опиратися, передчуваючи i так близьку смерть? Але й ця думка також сприймалася через силу. Сердечники так не чинять. Та й поспiлкувавшись iз колегами, якi допомагали у лiкуваннi дядька, Стас не зробив висновку, що його стан був безнадiйним.
Зовсiм нi. Причина крилася у чомусь iншому.
Сам не розумiючи, що ж конкретно шукає, Стас натрапив зрештою на кольорову фотографiю, зроблену, судячи з усього, не так давно. Дядько Тарас, як завжди, дивився не в об'єктив. А поруч iз ним стояли ще двоє чоловiкiв його ж вiку i жiнка, у якiй одразу ж упiзналася Неонiла Йосипiвна Мурашевич. Пощастило i з написом на зворотi.
Дорогий Ванюшо! Посилаю тобi цю фотографiю. Нам все-таки вдалося зустрiтися. Мої найближчi i єдинi друзi — Петро Халанич i Максим Юрч. Отакi ми зараз.
I жодного слова про Мурашевичку. Отже, про її iснування батько на той час уже знав. Судячи з напису, має бути i лист, у якому надійшло це фото. А якщо враховувати звичку батька нiчого не викидати, вiн також мав би зберiгатися десь тут. Хоч би так i сталося!
Зрештою, лист вдалося знайти. А перед цим — ще один. Датований ранiше вiд свiтлини. Але i в ньому йшлося про одного з двох його друзiв — Петра Халанича. Мироненко писав, що вони листуються досi i що Петро працює у владних структурах мiста Житомира iнструктором з питань культури. Та головне, про що iшлося у цьому листi, була Йосипiвна.
Дорогий Ванюшо, ось так я не думав, що вже на схилi лiт доведеться зустрiти жiнку, Жiнку з великої лiтери, перед якою оте все, що було за молодостi, втрачає сенс. Ти знаєш, дорогий братику, майже усе про моє безпутне життя, коли вiчно «не складалося» i при цьому я винуватив когось, а не себе. От, нарештi, склалося. Тепер, коли не так вже багато лишилося, поруч зi мною справжня подруга, якiй я можу довiрити усе. Залишається тiльки пожалкувати, що ми вже немолодi…
Ось як писав Мироненко батьковi про Неонiлу Йосипiвну. Тож вочевидь, це вона повiдомила його близьким друзям, яких знала особисто, сумну звiстку, бо ж працiвниця з музею цього не робила. Отже, тiльки вона. I що? Принаймнi за свiдченням баби Курилихи на похованнi їх не було. Жодного. Лише свої, галицькi.
Вишпортавши телефон з кишенi, так, наче мiг запiзнитися, Стас набрав номер музею. Оксана, та сама працiвниця, була на мiсцi.
— Панi Оксано, — без вступу почав Стас, — я вас дуже прошу, пригадайте точно, чи приїжджали якiсь старi друзi мого дядька, коли вiн помер? Ви ж допомагали в органiзацiї поховання?
— Допомагала… — розгублено вiдповiла вона. — Не було, начебто… Я б мала знати. Родичiв точно нiкого, а старих друзiв… А чому ви питаєте?