— Гаразд, а де ж сам баян?
У футлярi зсередини поверх його «рiдної» вистилки з тканини було нашито на обох половинках по великому шматку поролону. Напевно, той, кому вiн належав, переживав за iнструмент. Отже, iнструмент мав бути цiнним. Або ж господар надто бережливим. Чи був бережливим Мироненко? А яким же повинен бути директор музею!
Вишпортавши з кишенi телефон, Стас набрав Юрча.
— Максиме Григоровичу, мушу поставити вам одне дивне запитання. Ви ж дозволили звертатися, якби що. Мiй дядько грав на баянi?
— Так, — здивовано вiдповiв Юрч. — Свого часу серйозно. За молодих рокiв був зiркою у самодiяльностi. I баян у нього неабиякий. А чому ви питаєте?
– Є лише футляр, — пояснив Стас. — А самого iнструмента немає.
— Ну, значить, хтось уже скористався, — скрушно промовив Юрч. — Такi тепер люди. От же ж…
Виходило, що футляр без iнструмента з'явився у Неонiли нещодавно. А сам баян? Продала? Чому тодi без футляра? Могла вирiшити, що згодиться на господарствi. Для старих газет, якi з успiхом могли б лежати й у коробцi. Хмм…
Щось не складалося. Вони покiнчили з «м'яким iнвентарем» i Стас взявся до лiкiв, а Оленка почала переглядати книжки. Книжок було надзвичайно багато — двi шафи. Лiкiв також не бракувало — переважно старi, з простроченим термiном придатностi. Проте перебирав кожну упаковку, баночку, адже саме там могло заховатися щось дуже потрiбне.
Баян увесь час тривожив уяву, заважаючи ритися у медикаментах. Якщо iнструмент продали тут, у мiстi, це можна з'ясувати. А що далi? Ну, продала й продала, що ж iз ним робити? Неонiла не викликала враження сентиментальної жiнки, щоб берегти таку пам'ять про коханого, зате жила бiдно. Втiм, якби вона таке замислила, Оленка мала б знати. Це ж не так просто — взяв i продав. Потрiбно знайти покупця, показати.
Вiрогiднiше, продав баян сам дядько. Тiльки от чому перед смертю?
А наступна знахiдка у лiках подарувала ще одну iдею про зниклий iнструмент. «На лiки не вистачало», — подумав Стас, обертаючи у руках коробку з ампулами. Церебролiзин. Скiльки вiн зараз може коштувати? Ну, пенсiонеровi явно не по кишенi. А поруч iз церебролiзином знайшлося ще кiлька коробочок таких, що схотiлося присвиснути. Iншi лiки були ще дорожчі. Ну, ось тобi й баян. Усе це лежало в окремому пакетi, не почате.
Продав. Для себе або Мурашевички. Стоп!
Стоп.
Оленка щось говорила, перетрушуючи книжки, але вiн її не чув. Оце вже виглядало дiйсно цiкаво. Церебролiзин, як i решта дорогих i судячи з дат, недавно куплених лiкiв, призначалися для лiкування серйозних неврологiчних захворювань. Задiяний по вуха у цих справах, Стас практично напам'ять знав багато разiв переглянутi медичнi картки як свого покiйного дядька, так i Неонiли Мурашевич. Жоден iз них нiколи не звертався до невропатолога зi скаргами на вiдповiднi болячки. Бiльше, пiд час останнього перебування у лiкарнi Мироненка обстежили повнiстю i запис невропатолога свiдчив, що проблем з цим не було.
— Покинь цi книжки, — попросив Стас.
Знахiдка претендувала на вiдповiдний статус.
— Та нi, начебто… — розводила руками Оленка. — Я ж усi її хвороби знала…
Стас перебирав далi, i до рук несподiвано потрапив обривок паперу, що валявся зiм'ятий у пакетi разом iз цими препаратами.
— «Нижня параплегiя з порушенням функцiї тазових органiв», — уголос прочитав Стас.
— Що це таке?
— А це, сонечко, те, для чого i призначалися дорогi лiки.
Стас пiдвiвся i нервово заходив по кiмнатi.
— I у кого з них була ця хвороба? — запитала Оленка.
— Уяви собi, нi в кого! Адже обоє самi пересувалися. А те, що тут написано, означає паралiч. Отже, є або була якась третя людина, для якої цi медикаменти призначалися. Людина настiльки дорога, щоб продавати дорогi серцю речi i купувати такi лiки.
— Але не настiльки, щоб заповiсти пiсля своєї смертi будинок або квартиру, — задумливо промовила дiвчина.
— Сiчеш, — згодився Стас. — Будинок i квартиру наша «солодка парочка» вирiшила подарувати практично чужим людям, нам з тобою, тобто. Бачиш як цiкаво?
— Хто б це мiг бути? — замислилася Оленка. — Не уявляю собi. Йосипiвна сама залишилася. Зовсiм сама! Я точно знаю.
— I дядько Тарас також сам, — погодився Стас. — А ну, давай ще раз оту листiвочку…
Вона принесла знайдену пiвгодини тому листiвку, де Мироненко власноруч написав вiрша з нагоди ювiлею своєї подруги. Графологiчна експертиза тут була б зайвою.
— Отже, лiки купував дядько, — промовив Стас, порiвнюючи почерки. — Дiагноз цей, вочевидь, пiд диктовку лiкаря записав на листочку, щоб не забути…