— А Мурашевич Неонiлу Йосипiвну також знали? Ту, що недавно машина збила?
— Моя вчителька мови i лiтератури, ще зi школи, — скрушно хитаючи головою, промовила Алла Сергiївна. — Такi вчителi — рiдкiсть.
— I обоє вони, — вiв далi Стас, — нi вона, нi дядько, не вашi пацiєнти, так?
— Начебто… — розгублено вiдповiла лiкарка. — А чому ви питаєте?
— Знайшов купу лiкiв, — пояснив Стас. — Церебролiзин i ще крутiше. Усе дороге i свiже, нещодавно куплене.
— Та нi, — повторила завiдувачка. — Мироненко точно не хворiв, я ж дивилася його. А Неонiла Йосипiвна… Гадаю, якби що — звернулася б саме до мене.
— Алло Сергiївно, а може хтось iз них вiдвiдував хворого у вашому вiддiленнi? Нiхто не лежав iз паралiчем нiг пiсля травми хребта?
— Нi, — упевнено промовила вона. — За останнiй час таких не було.
— За останнi пiвроку, — уточнив Стас.
— Гарантовано — нi.
Ситуацiя ускладнювалася. Такий хворий мiг перебувати у будь-якому неврологiчному вiддiленнi будь-якої районної або обласної лiкарнi. А скiльки таких по країнi!
У бажаннi вчепитися хоч за щось, Стас набрав обох друзiв покiйного Мироненка. У їхнiх сiм'ях нiхто не мав подiбних проблем. Кому iще мiг допомагати дядько Тарас?
Оленка зателефонувала по обiдi. «Обшук» у помешканнi Мурашевички справдi затягся аж занадто, в основному через бiблiотеку. Книжок було багато. Тi, що не помiстились у кiмнатi господинi, стояли на стелажах в Оленчинiй, займаючи цiлу стiну. З ними вона й застрягла: все — означає все.
— Стасику, я папiрець знайшла дивний. — Схвильовано пояснювала вона. — Якiсь незрозумiлi позначки, нiби код. Не знаю, що це могло б означати. На чистому стандартному листку записано.
— I де воно лежало?
— У книжцi сонетiв Iвана Франка мiж сторiнками. Йосипiвна Франка полюбляла. I цю книжку я не так давно у неї бачила.
— Розберемось, не загуби тiльки, — попросив Стас. — Я приїду одразу пiсля роботи.
— Ой, найголовнiше забула, — згадала Оленка. — Там ще й дата стоїть. Знаєш яка?
Вiд цих слiв похололо у грудях i проковтнулося само.
— Не тягни, сонечко, i так усе суцiльна загадка.
— Шосте червня цього року.
— Хмм…
Мироненко помер п'ятого. Сьомого його поховали. Шосте червня стояло посерединi. Шосте — нуль шосте…
У вiддiленнi панував спокiй. Гащак з Нагiрним, як i завiдувачка, працювали. Покрутившись, Стас рiшучою ходою попрямував порожнiми коридорами пiсляобiдньої полiклiнiки до виходу. Листок з «диявольською» датою… Сидiти на роботi й гадати що це таке, було нестерпно. Пiдстрахувавшись Нагiрним, нiчого не сказавши шефинi, Стас завiв машину. Це, можливо, якась фiгня, але… Навiть не привiтавшись по-людськи, Стас хапнув до рук складений удвоє бiлий листок.
На розворотi у першому рядку: «Мир — Рат». У наступному стояла дата, яка так схвилювала обох. А далi…
е4.д5.е4:д5.с3.д5:с3…
I так далi…
Ось який «код» знайшла Оленка.
— Данський гамбiт, — задумливо промовив Стас.
— Що?!
— Данський гамбiт, або як ще називають — скандинавський. Доволi давнiй дебют у шахах. Зараз його практично нiхто вже не грає. Дуже гострий початок iз жертвою двох пiшакiв буквально на перших ходах. За рахунок цього виграється позицiя i бiлi мають кращi шляхи для фiгур. Проте вважається доволi авантюрним. Починаючи так, можна «влетiти» конкретно.
— Нiчого не розумiю… Шахи? Це запис шахової партiї? Ти упевнений? А звiдки ти оце все знаєш?
— Я й сам нiчого не розумiю… — пробурмотiв Стас. — Хто ж це писав…
— Вона й писала, — упевнено промовила Оленка. — Йосипiвна.
— Мурашевичка?! Точно?
— А то я не знаю.
— Ну що ж… — Стасовi довелося тiльки пошкребти голову. — Тодi у нас вiдкриваються доволi цiкавi речi. Навiть неординарнi. Хоча усе тут неординарне вiд самого початку. Судячи з папiрця, який по сутi є протоколом, шостого червня вiдбулася шахова зустрiч мiж Мироненком i Ратушняком. Бачиш — «Мир — Рат». Мироненко починав бiлими i грав данський гамбiт. На сорок восьмому ходi зустрiч закiнчилася перемогою Ратушняка.
Оленка тiльки здивовано клiпала.
— Усе, — пiдвiв риску Стас. — Бiльше з цього папiрчика ми нiчого не витягнемо. А… ну, хiба ще те, що протокол зустрiчi вела твоя Йосипiвна, якщо її рукою написано. Отже, була при цьому.
Вона проковтнула i злякано посунулася до нього.
— Але ж… твiй дядько на той час вже помер!
— Згiдно з довiдкою про смерть, так. А за протоколом шахової зустрiчi — нi.
— Як це нi?!
— Ну… не знаю, — знизав плечима Стас. — Воскрес, щоб дати реванш своєму другу. Чи то ворогу. Чому нi? Диявольський день — шосте нуль шосте.