— Припини, будь ласка, — попросила Оленка, притискаючись до нього сильнiше. — Я не люблю подiбних жартiв. Давай серйозно.
— А якщо серйозно — два основнi варiанти. Перший — мiй дядько ще не був мертвий i довiдку на нього виписали заздалегiдь, знаючи, що це станеться. Шостого червня вiн дiйсно зiграв цю партiю, будучи, зрозумiло, живим. Пiсля неї помер, треба думати з чиєюсь допомогою, i наступного дня його поховали. I другий: дядько Тарас помер, згiдно з довiдкою, а запис цей створений фiктивно з якоюсь метою або ж просто твоя Нiла переплутала дату.
— Вона нiколи й нiчого не плутала, — категорично заявила Оленка. — Я могла плутати, а вона завжди виправляла. Вона мала дуже хорошу пам'ять.
— Гаразд, — згодився Стас. — Тодi навмисно. А тепер будемо думати, який з них бiльш iмовiрний. Невже могло отак… Стоп!
Схопившись несподiвано на ноги, Стас побiг у передпокiй взуватися.
— Куди ти? — Оленка кинулася за ним. — Я з тобою!
«Дев'яносто дев'ята» рулила кривими й вузькими вуличками так завзято, наче Стас дiйсно мiг туди не встигнути. Дерев'янi шахи, знайденi у квартирi Мурашевич, пiдскакували на задньому сидiннi.
— Почекай, — вiдмахнувся вiн на її десяте запитання. — Зараз усе побачиш сама.
Вiдiмкнувши дверi «будинку з привидами», Стас, не роззуваючись, полiз догори i намацав на шафi отой старий шаховий годинник. Обережно зняв його, подивився на циферблати.
У «бiлого» годинника стрiлки стояли на 09–57, у «чорного» заклякли на дванадцятiй i прапорець «упав» донизу.
— Ось, — промовив Стас, обережно ставлячи годинник на стiл. — Оце спецiальний шаховий годинник, за яким вони i грали. Навряд чи пiсля цього ним ще хтось користувався. Вочевидь, пiсля закiнчення партiї мiй дядько поставив його сюди, а Мурашевичка, забираючи усе пiсля його смертi, просто забула зазирнути нагору.
— I що? — не зрозумiла Оленка.
— А ось що. Перед початком партiї годинники виставляються однаково. Судячи з усього, суперники вiдвели собi на обдумування ходiв по три години кожному. Взагалi мiжнародний стандарт — двi години. Бiлими грав Мироненко. Стрiлки його годинника зупинилися без трьох хвилин десята. Отже, дядько Тарас грав швидко i зi своїх трьох годин використав лише одну неповну. А от Ратушняк, який грав чорними i дуже хотiв вiдiгратися, свiй час використав. Коли я уперше побачив цей годинник, стрiлки «чорного» показували за п'ять хвилин дванадцята. Це вже я сам, вiд нiчого робити i аби перевiрити чи годинник працює, натис кнопку. Годинник був заведений, тому стрiлка дiйшла оцих п'ять хвилин до дванадцятої i прапорець «упав». Ще й дзвiнок спрацював, налякавши мене. Тож до чого я веду… — Стас зiбрався з думками. — Уся партiя тривала практично чотири години. За свiдченнями Курилихи, Ратушняк з'явився тут ще зранку, о десятiй. А пiшов пiсля шостої. Чотири години вони грали у шахи. Нехай годину вiн бальзамував. Разом п'ять. Три з половиною години залишалося на те, щоб умертвити Мироненка, покласти до труни i дати тiлу охолонути. Прокурор прибув близько шостої, i на той час Ратушняк вже закiнчував бальзамування. Реально закiнчував. I Мамчур це бачив. Чорти… Невже воно дiйсно усе може так бути? Якщо ж урахувати, що прокуроровi не терпиться отримати будинок, то, ймовiрно, вiн i був замовником. А прийшов перевiрити, чи виконана робота. О, Господи…
Оленка тiльки сидiла й дивилася, як вiн розпачливо хитає головою. А пiдстави для розпачу були неабиякi. Прикрий маразматичний дiдуган, з яким мав честь i задоволення працювати Стас, залишався єдиним живим свiдком, а, можливо, й спiвучасником, якщо взагалi не усього, то чогось важливого, що могло б усунути усi його проблеми. Але Стас не бачив реальних механiзмiв змусити його заговорити.
Тому за кiлька хвилин на цьому ж столi стояла шахiвниця i на нiй вже точилися баталiї, поки Оленка готувала вечерю. Чорнi та бiлi фiгури рухалися по клiтинках у суворiй вiдповiдностi до записiв на паперi. I несамохiть уявлялися двоє людей поважного вiку, застиглих у незрозумiлiй для стороннього суперечцi. Своїй останній суперечці на цьому світі.
Мироненко грав швидко i гостро. Пожертвувавши, як i належить, двох пiшакiв у дебютi, бiлi захопили центр дошки, вивели з тилiв «важку артилерiю» i напирали не на жарт. Так, наче сам шахiст, розумiючи, що грає востаннє у життi, вирiшив влаштувати такий собi прощальний бенефiс майстра.
Ратушняк захищався обережно, довго обмiрковуючи кожний хiд, страхуючись вiд найменшої помилки. Здавалося, i вiн розумiв, що у разi повторної поразки, суперник забере iз собою назавжди можливiсть вiдiгратися. Уявлялося, як цей старий зi щурячими рисами зовнiшностi тремтячими пальцями пересуває фiгури, похитуючи при цьому головою з боку в бiк i боязко зиркаючи на годинник.