Найбiльше писалося про Умань, та воно й не дивно — усi сайти були українськими. Саме в Уманi, де кiлька столiть тому, ще за часiв колiївщини, загинуло багато євреїв, була могила їхнього мудреця ребе Нахмана, онука засновника самого хасидизму. Саме тому вже майже у нашi часи цадик Нахман заповiв поховати себе тут. Так i з'явилося нове святе мiсце, куди щороку у вереснi на святкування Рош-а-Шану з'їжджалися десятки тисяч євреїв з Ізраїлю, Європи i не лише.
Читалося мiсцями навiть цiкаво. На два тижнi вулицi Уманi заповнювалися численними паломниками у специфiчному одязi, вони спiвали, проводили обряди. Для уманчан починалися справжнi жнива. Здана паломникам кiмната за добу приносила дохiд у кiлькасот доларiв, а квартира у прилеглих до святого мiсця районах взагалi коштувала скажені гроші. Дехто з отриманого пiд час чужого рiздва жив потiм мало не цiлий рiк.
Та був i негатив. Хасиди поводилися доволi дивно i незрозумiло. За ці два тижнi мiстечко перетворювалося на суцiльний смiтник. То там, то тут виникали конфлiкти та сутички з мiсцевими жителями та мiлiцiєю, яку до Уманi звозили на цей перiод з кiлькох областей. Часто-густо конфлiкти оберталися серйозними наслiдками. Квартиродавцi пiсля вiд'їзду прочан довго й нудно ремонтували житло.
У принципi, як на власний розсуд Стаса, негатив переважав. І вiдгуки користувачiв інтернету пiдтверджували це. Не надто добираючи виразiв, деякі мiстяни на сайтах грозилися повиганяти хасидiв з Уманi.
Суть явища загалом ставала зрозумiлою. Незрозумiлим залишалося iнше: навiщо хасиди знадобилися директору музею Мироненку або Неонiлi Мурашевич, що в принципi означало одне й те ж.
— Я знову переглянула все, — озвалася зi свого кута Оленка. — Немає бiльше фотографiй. Нiяких. А може ти бачив його не на фотцi?
— Та нi, я б пам'ятав, — похитав головою Стас, вiдриваючись вiд комп'ютера. — Таке не забулося б. У мене прекрасна пам'ять на обличчя. Знаєш, скiльки рокiв я працюю? Знаєш, скiльки людей через мої руки пройшло?
— Багато, напевно…
— Дуже багато. Пiсля iнституту спочатку довелось у полiклiнiцi працювати. Це часом тридцять-сорок, а коли й бiльше хворих на день. Минуло багато рокiв. А я йду по вулицi або їду у тролейбусi i бачу раптом — о, цей у мене був колись! I ця була. Розумiєш? Не пам'ятаю, звiсно, хто з якою болячкою, але те, що до мене приходив — стовiдсотково. До того ж, погодься, обличчя у нього специфiчне. Таке не забудеш.
— То може, i вiн з них, колишнiх?
— Нi, не може, — заперечив Стас. — Тут я ще недовго. Усiх пацiєнтiв до одного пам'ятаю. Його серед них немає. А щоб у Вiнницi… Де Вiнниця, а де ми? Нi, тут щось iнше. Здається, таки фото. Де я ще фотки дивився?
— У музеї, ти казав.
— У музеї. I схоже, бiльше нiде. Їду до тiєї панi. Попрошу ще раз показати.
— Ну, якщо до панi, то я зайва, — прокоментувала Оленка. — Тiльки заважатиму. А ти сюди повернешся?
— Звiсно. Ти ж млинцi обiцяла.
— I це усi причини, аби повернутися?
— Ну, бiльше ти, здається, не обiцяла нiчого… — вiдпарирував Стас. — Отже, виходить усi.
— Не соромно? Хоча… я ж тепер серед пiдозрюваних.
— Нi, — вiн пiдiйшов i взяв її обличчя в руки. — Забудь, я дурне сказав. А лiкарi — вони взагалi без сорому.
— Купи менi морозива, як повертатимешся, — попросила Оленка. — Хочу кави з морозивом.
— Куплю тобi найкраще. Скiльки?
— Одне.
До дверей вiн так i не дiйшов. Хвиля накрила з головою. Всепоглинаюча хвиля раптової здогадки. О, Боже… Як же це…
Фургон з морозивом.
Ось.
Вiн.
Стас бачив цю людину вiд сили пiвтори хвилини, не надто розглядаючи, адже у машинi чекала Оленка, та все ж, мiг дати зараз голову на вiдсiч. Це був вiн, водiй маленького рефрижератора, що розвозив по крамницях морозиво. Але як…
Так i сидiв на стiльчику пiд нерозумiючим Оленчиним поглядом, не в силах збагнути, що вiдбувається. Людину, з якою зустрiвся на дорозi, вiдвозячи Оленку до поїзда, йому довелося побачити й сьогоднi зранку у Коломиї. Ту саму людину. Неймовiрним було iнше — там, на дорозi, вiн ходив навколо машини, тиснув на педалi, а у Коломиї лежав прикутий до лiжка. Ба бiльше, згiдно з документами та свiдченнями коломийської лiкарки Iрини Iванiвни, iнвалiд Iгор Каширов не ставав на ноги вже кiлька мiсяцiв. Одне з другим не збiгалося, але це була одна й та сама людина.