Ого, як усе закрутилося!
Каву пили без морозива, адже хiд подiй рiзко змiнився.
Iгор Каширов не був iнвалiдом. Просто вдавав. Як так вийшло? Хоча… чого не буває. У медицинi трапляються помилки. Якщо травма Каширова дiйсно мала мiсце, порушення могли швидко минути, а чоловiк збагнув вигоди, якi дає iнвалiднiсть. До того ж, при великому бажаннi можна зробити липовi документи. Лiкаря i навiть кiлькох можна купити. Усе це реально. Звiсно, нормальна людина так не чинитиме. Отже, були якiсь обставини, що змушували Iгоря Каширова поводитися саме так.
Стас нервово ходив по кiмнатi. Не дарма погляд матерi удаваного iнвалiда був таким пiдозрiлим. Не дарма телефонувала комусь i радилася — впускати чи не впускати… Ну, тепер уже ви влипли, шановнi.
Та найцiкавiшим тепер виглядало iнше — Iгор Каширов у день убивства Неонiли Мурашевич був у Галичi! Он як.
— Ми стояли на узбiччi якраз навпроти нього, коли я купував морозиво. Вiкно моєї машини було опущене, це точно, — згадував Стас.
— Не бачила я його, — виправдовувалася Оленка. — Не дивилася. Сидiла, мрiйно заплющивши очi.
— Але розмову чула!
— А скiльки тої розмови? Ти попросив морозива, вiн сказав, що немає, ти ще попросив…
— Згадай дослiвно, якщо можеш, — насiдав Стас. — Вiд самого початку.
— Дослiвно… Ти цiкаво привiтався. Якось… Словом, привiтав його у нашому мiстi.
— Правильно! У славному мiстi Галичi. А чому? Може номери були не нашi? З iншої областi? Може тому я й вирiшив, що машина чужа. Розумiєш? Тому так почав розмову. Приїхав вiн здалеку цим рефрижератором. I приїхав якраз у день убивства твоєї Йосипiвни.
Оленка без перебiльшення була дуже налякана.
— А чому стояв на в'їздi у мiсто за узбiччям? Чого чекав? Якраз тiєї години! Кому там його морозиво потрiбне? Не курив, не спав, по телефону не розмовляв. Просто очiкував. Я дверцята вiдчинив, а вiн сидить.
Вiдчуття, що пазл от-от складеться, викликало майже ейфоричний стан. Чорти… Номер! От би… От би знати тодi! Вiн запам'ятав би номер бусика до останньої цифри, а так… Не звернув уваги навiть на марку.
Напружено згадуючи буквенну iндикацiю злощасного номера, намагаючись встановити хоча б адмiнiстративну приналежнiсть, Стас узявся за голову. Ну невже…
Маленький, розмальований зображеннями продукцiї фiрми рефрижератор нагадував такий собi гiбрид — i не легковик, i не вантажiвка. Але одна деталь запам'яталася чiтко. Захисна дуга перед радiатором. Дуга виступала вперед над бампером i була на рiвнi поясу. Обходячи машину слiдом за водiєм, Стас навiть узявся за нею рукою. Цiнне спостереження, без перебiльшення.
Мурашевичка була значно нижча вiд Стаса. I дуга, якби поставити жiнку поруч, сягнула б верхньої частини живота i низу грудної клiтки. Це й пояснювало особливiсть отриманих нею травм. Удар у цю дiлянку i мав викликати розриви печiнки, нижнiх вiддiлiв легень i переломи нижнiх ребер. А травму черепа покiйна отримала, падаючи на землю, вiдкинута цим ударом. Ось чому не було бампер-переломiв та iнших характерних пошкоджень.
Як же усе ставало на мiсця! I як бракувало засобiв, аби усе це швидко довести до завершення. Якби-то за справу просто зараз узявся той, кому належало це робити, якби до того ж, вiн був зацiкавлений у встановленнi iстини… Стас уявляв, що було б, пiдключи сюди можливостi експертiв, сучаснi методи, бази даних… I звiсно, досвiд людей, якi займаються цим професiйно. Натомiсть вiн мав за кiлька вулиць вiддiлок мiлiцiї, де усi були заваленi важливiшими справами i налаштованi проти нього. Залишалося вперто вишукувати новi докази, вставляючи їх у належнi мiсця i не маючи поки що уявлення про розмiри цiєї незрозумiлої картини.
XXXXIV
Знайти пiдхiд до хлопця виявилося не так вже й важко. Адже добро схильнi пам'ятати усi — i тихенькi, й урвиголови, старi й малi. А те, що Сашко, за свiдченням Оленки, належав до розбишак, тiльки полегшувало завдання. Його покликали одразу, i от вже «некоронований король» 9-А класу стояв перед ним за рогом школи поблизу майстерень, де проводили уроки працi, а заразом i шкiльнi «стрiлки».
— Привiт, — сказав Стас.
— I вам аналогiчно… — пiдлiток недовiрливо, але з цiкавiстю оглянув його з нiг до голови.
— Пам'ятаєш мене?
— А то…
— Сашко, маю до тебе прохання. Знаю, що тобi найкраще вдасться. Поможеш? Я ж тебе, як не крути, вiд неприємностей врятував. Ну i… премiя буде у разi успiху.
— А що треба? — цiлком по-дiловому запитав хлопець.
— Дивись, ти ж водишся з хлопцями сусiднiх вулиць. Я чув, тебе навiть поважають i слухаються. Менi потрiбно встановити, чи не бачив хтось часом увечерi двадцять дев'ятого червня, коли вже сутенiло, на прилеглих вулицях машину, яка розвозить морозиво. Швидше за усе не наша машина, не з мiста.