— А яка марка? — запитав Сашко.
Як мiг Стас описав машину, а заразом i водiя.
— Може, не тепер, ранiше хтось бачив, — не вгавав Стас.
— Машина справдi чужа, — безапеляцiйно заявив Сашко. — У мiстi такої немає.
— Ну що, зробиш?
— Заметано, — вiдрубав хлопець. — А вам навiщо? Кента цього знайти хочете?
— Дуже хочу. I прошу тебе — без самодiяльностi i тихо. Якщо хто дiйсно бачив, органiзуй менi з ними зустрiч.
Вони обмiнялися телефонами i Сашко-Елефант, сповнений гiдностi, пiшов досиджувати уроки.
«Конкретний пацан» озвався на диво швидко i недбало заявив, що з'явилися люди, з якими можна мати «базар». Для довершення ефекту Стасовi було призначено зустрiч на пустирi, як стемнiє.
— А чи варто? — посмiхнувся Стас. — Я-то машиною, а ви пiшки пертимете. Може, кав'ярня? Пригощаю.
Але хлопцям явно хотiлося гратись у детективів.
Його вилизана тюнiнгована «дев'яносто дев'ята» була заздрiсно розглянута, пiсля чого з новоприбулих злетiла уся таємничiсть. Навiть за замашками до Сашка-Елефанта їм було далеко. Народу набралось аж четверо.
— Говори ти, — авторитетно тицьнув Сашко на того, що з усiх виглядав переконливiше.
— Була така машина, — заявив той. — Стояла на вулицi Симоненка. Малi одразу запеленгували, їм ще морозиво у головi…
Миттєво перебравши iнiцiативу, Стас закидав хлопцiв запитаннями i з'ясувалося, що фургон-рефрижератор дiйсно стояв на згаданiй вулицi у день загибелi Неонiли Мурашевич, уже пiсля зустрiчi Стаса з водiєм на виїздi з мiста, адже на той час добряче сутенiло. Стояв недовго, тому що, думаючи, що водiя немає, хлопцi спробували, а чи не вiдчиняються заднi дверцята. Коли ж у вiдповiдь на їхнi дiї рипнули переднi, їх наче вiтром здуло. А переводячи подих у сусiдньому провулку, хвилин за п'ять вони почули, як завiвся мотор i машина швидко поїхала.
Коли усi сiли в салон, Стас рушив цим самим маршрутом. Усе виглядало надзвичайно цiкаво. Фургон стояв на паралельнiй вулицi вiд тiєї, на якiй жила Йосипiвна. Звiсно, хлопцi не бачили, проте в один голос твердили, що поїхав невiдомий отак собi просто через «горбату». А вуличка справдi була горбатою, i це ще м'яко сказано. Йшла вона рiзко донизу i дощi за роки повимивали на нiй страшнi ями. Нею не їздив нiхто. Усi об'їжджали паралельною, яка метрiв за сорок праворуч. Виходили на вулицю лише заднi огорожi будинкiв i людей тут практично не бувало.
Новi знайденi пазлики продовжували лягати у належнi мiсця. Машина-убивця з'явилася тут безпосередньо перед виходом Мурашевички на вулицю, чекати довелося недовго. Наїхавши на неї у темрявi, водiй зник. Це свiдчило про те, що був спiльник, а, можливо, й органiзатор злочину. Той, хто викликав нещасну жiнку iз помешкання. Отже, можливо, їй зателефонували. А можливо, це i був сам водiй фургона?
Чорти… От коли знову починали ставати на завадi його можливостi. Знадобилася дрiбниця — данi про отриманi Мурашевичкою телефоннi дзвiнки. Але де ж їх узяти? Мобiльного телефона вона не мала, хоч як агiтувала свого часу квартирантка i майбутня спадкоємиця.
А такий? Хоча, чому нi? У квитанцiях-рахунках телеком останнiми роками давав роздруківку дзвiнкiв. Принаймнi, так було у Вiнницi. А у Галичi?
Оленка побiгла на пошту, i за пiвгодини листочок з номерами вже лежав на столi. Довелося скрушно похитати головою. Телеком надавав можливiсть розбиратися лише з вихiдними дзвiнками, i то лише за спецiальною заявою. Вхiднi дзвiнки не оприлюднювалися. Як же цього бракувало!
— Може хоч вихiднi? — запропонувала Оленка. — Раптом щось випливе?
— Навряд чи… — вiн розчаровано взяв листочок. — Яке там нас число цiкавить?
Двадцять дев'ятого червня з телефона Мурашевички дзвонили двiчi. Був зазначений i час.
— Один мiй, — одразу сказала Оленка. — Це номер бухгалтерiї мiськради. Я телефонувала.
Другий дзвiнок — о восьмiй годинi ранку.
— Ти не чула? — з надiєю запитав Стас.
— Може й чула, — вона знизала плечима. — Але спробуй згадай тепер…
Номера вона не знала i тепер на столi поруч iз роздрукiвкою лежав телефонний довiдник. Благо Галич — не Вiнниця, i знайти потрiбний номер здавалося значно легше.
— Дай, я, — попросила Оленка. — Ти думай.
Що тут було думати? Швидше за усе, хибний напрямок. Мало кому могла телефонувати загибла зранку? Хоча… Що як саме тодi їй сказали: «зустрiчаємось о десятiй пiд вашим будинком». Навряд чи. Хто мiг знати, що о десятiй цього дня Стас повезе свою подругу до поїзда? Власне, зранку вiн i сам не знав цього. Не складалося.
– Є! — вигукнула Оленка. — Ось. Коцелко М. М.