— Куди?!
— До Берковича. Майстер у нас такий. Приватник. Телевiзори i усе iнше. Не чули ще?
— Чув, — коротко кинув Стас. — А далi?
— А далi кiнець, — розвiв руками Петро. — Пiшов до хати. А я поїхав. Я вас часто бiля крамницi бачу, але не питав нiчого. Гадаю, раз австрiяк лишився, а вас вiдпустили, то знайшов. Це сьогоднi чогось так…
— Нудно, — пiдказав iнший таксист.
Отже, знову Беркович. Персонаж, що з'явився так несподiвано, починав займати все бiльше уваги, виходячи на основне мiсце. Час зайнятися ним упритул.
— А як вiн виглядав? — запитав Стас. — Австрiяк цей.
— Не старий iще, огрядний такий… — почав Петро. — Вдягнутий так, не по модi я б сказав зовсiм. Але не бiдно.
— А особливi прикмети?
— Ну, якi особливi…
— Шрами, родимки, дефекти, мiмiка…
— Ого, — засмiялися таксисти, — це вас там так професiйно навчили?
— Життя усього навчить, — вiдмахнувся Стас.
— Начебто нiчого. Якесь таке нiяке обличчя. Трохи гостроносе. О! Шморгав якось так отим носом увесь час. Я гадав, нежить. А вiн навiть жодного разу хусточки не витяг.
— Це вже щось, молодець, — похвалив Стас. — Кажете, нудно? Поїхали.
— А ваша? — не зрозумiв Петро.
— А моя тут стоятиме. Треба ж тобi хоч щось заробити? Цiкаво, чи вдома зараз ваш Берко.
— А де ж йому бути? — не зрозумiв Петро, заводячи своє «Деу».
Чекати довелося недовго. I поки детально проiнструктований таксист розмовляв iз Берковичем, Стас набрав телефон Оцалюка, директора Коломийського музею. Невже зараз отак от знову вiзьме й складеться?!
— Який iз себе… — здивовано повторив той, збираючись iз думками. — Такий, хуткий iще, але з сивиною. Худiший вiд мене.
— Нiс гострий? — запитав Стас.
— Можна i так сказати. А! Шморгає увесь час, наче нежить у нього.
— Дякую! А координат часом не маєте?
— Нi. Але хто його тутешнi родичi, знаю конкретно. Можемо через них, але це потрiбно шукати. Хоча… Є легший шлях. Будапешт. Музей друкарства. Зараз по інтернету будь-кого можна вiдшукати. Бажаю успiху.
Петро завалився на своє мiсце, клацнувши дверима.
— Поїхав австрiяк ваш. Тиждень як поїхав.
— А книжка?
— О, з книжкою усе зробив, як ви казали. Кажу: забув хтось книжку в машинi, може ваш гiсть закордонний. Питав Берко що за книжка, я кажу, що про якихось хасидiв… правильно?
— Правильно.
— Ну, от. А вiн каже — його, точно. I наказав, щоб я йому привiз, вiн перешле.
I знову закрутилося у головi. Вiд успiху. Як же складалися цi пазли! Усе чiтко в належнi мiсця. Проте навiть тепер ще неможливо здогадатися, що ж загалом на картинi.
Ще багато чистих мiсць.
Надто багато.
XXXXVII
Не дуже сподiваючись, що це допоможе заповнити хоча б одне з них, Стас спустився у пiдвал. Наведений тут зразковий порядок кинувся в очi ще одразу по приїздi. Тут не було не те що нiчого зайвого — взагалi нiчого. Навiть глиняну пiдлогу позамiтали. Чого раптом? Перед смертю?
Повторний огляд буквально по сантиметру не дав нiчого цiкавого. Хiба що… В одному мiсцi у глинi застрягли якiсь твердi вкраплення бiлуватого кольору — зовсiм крупинки i трохи бiльшi. Один камiнчик, з нiготь, притиснутий сокирою, розсипався на грудки та пiсок.
Застиглий розчин. Щось схоже на цементний. Кiнцем сокири Стас спробував колупати мiж камiнням, з якого була стiна. Цей був значно твердіший. Метал тикався у рiзнi мiсця, отримуючи однаковий результат. Час кидати цю справу.
Iнструмент провалився раптово. Випадковiсть? Нi! У всьому швi розчин виявився значно м'якшим i виколупувався з меншим зусиллям. Зганявши догори, Стас принiс грубого ножа. Справа пiшла швидше. Камiнь у стiнi поступово почав хитатися i скоро вилiз повнiстю.
Ось i воно. Схов.
Нетерпець не давав працювати. Кiлька разiв мало не зламався нiж, але шматки застиглого розчину поступово звiльняли канал, який простягався углиб. Далi стало легше, адже хiд вийшов за межi стiни i розколупувати довелося лише глину.
Усе ставало зрозумiлим. Хтось викопав шурф перпендикулярно пiдвальнiй стiнцi, а потiм заповнив будiвельним смiттям, яке й вигрiбав тепер Стас. Ось-ось вiн скiнчиться. Що там?
Там не знайшлося нiчого. Хiд просто скiнчився. Посвiтивши лiхтарем, Стас колупав далi. Глина. Глухий кут.
Усе мiнялося докорiнно. Виходило, схованку влаштував не Мироненко, а хтось iнший. Дядько лише знайшов її. I, вочевидь, те, що там лежало, також. Переховавши знайдене у футляр вiд баяна, дядько Тарас намагався знищити слiди знайденого, тому заповнив шурф смiттям i, розробивши розчин схожого вiдтiнку, замурував тiєю ж каменюкою. Тому й пiдлогу пiдмiв, аби нiхто не здогадався про його втручання. Ось як виходило.