Елділи не повідомили про це раніше тільки тому, що й самі цього не знали. В суперечках із МакФі Ренсомові чи не найбільше дошкуляло те, що ольстерець, який постійно твердив, що взагалі не вірить в існування елділів, чомусь, як і багато хто інший, вважав: якщо вже існують створіння розумніші та могутніші за людей, то вони неодмінно мають бути всезнаючі і всемогутні. Марно намагався Ренсом розтлумачити йому, як усе виглядає насправді. Безперечно, у тих величних створінь, які так часто навідувалися тепер до нього у Сент-Ен, вистачило б снаги вмить змести з лиця землі і Белбері, і цілу Англію, але вони не мали жодного наміру застосовувати у цьому випадку власне таку силу; крім того, безпосередньо читати людські думки вони теж не могли. Про стан, у якому перебував Мерлін, елділи дізналися деінде, не завдяки докладному вивченню тіла, що покоїлося під Бреґдонським лісом, а радше спостерігши неповторне поєднання ознак, яке не залишало сумнівів: саме тут, у цьому місці, хтось зійшов з головної дороги часу, когось провели за невидимі мури на подиву гідні ниви, яких не спроможна осягнути людська уява. Адже поза теперішнім знаходиться не тільки минуле і майбутнє.
Власне через усе це Ренсом, зоставшись у ті холодні передранкові години сам, і поринув у глибокі роздуми й узагалі не склепив повік. Він уже не сумнівався, що вороги придбали Бреґдон, аби спробувати знайти під лісом Мерліна; якщо ж вони його знайдуть, то вже напевне зуміють розбудити. Старий друїд неодмінно пристане до нових «вершителів долі світу» — що завадить йому так вчинити? І тоді ці дві потуги, злившись воєдино, таки звершать долю нашої планети; без сумніву, саме такий задум і плекали темні сили впродовж багатьох століть. Природничі науки, самі по собі добрі і безневинні, вже за Ренсомових часів стали достоту дивним чином сходити на якісь манівці, їх наче навмисне підштовхував хтось у певному напрямку… Вчених поступово змушували сумніватися в об’єктивній істині, доводили до розпачу, який у свою чергу породжував байдужість і призводив до того, що вони починали цікавитися винятково силою. Балачки про «життєвий порив» і загравання з панпсихізмом потрохи воскрешали «світову душу» прибічників магії. Роздуми про майбутню долю людства витягували з погано засипаної могили давні мрії про «людино-бога». Досліди над тваринами та експерименти патологоанатомів спонукали класти на вівтар поступу всі глибоко вкорінені упередження й антипатії. Рік минав за роком, і ось нарешті темні елділи, які стояли за всіма цими процесами, дійшли висновку, що настав час, коли ніщо вже не завадить вигнути науку назад так, щоб вона зімкнулася з іншою, набагато давнішою силою. Справді, раніше зробити це навряд чи вдалося б. Вчені дев’ятнадцятого століття зроду б на таке не погодилися; характерний для них твердий об’єктивний матеріалізм не дав би їм повірити у щось подібне, а якби вони й повірили, то все одно успадкована порядність ніколи не дозволила б їм навіть торкнутися такого бруду. Відголоском тих часів був, наприклад, світогляд МакФі. Тепер, одначе, все змінилося.
Мабуть, мало хто у Белбері підозрював, що відбувається насправді; можливо, про це не підозрював узагалі ніхто. Коли ж усе станеться так, як задумано, працівникам інституту буде відведено лише роль хмизу у вогнищі. Що викликатиме у них сумніви, якщо вони не вірять більше в раціональність усесвіту? Що вони вважатимуть непристойним, якщо стверджують, що вся моральність — то тільки побічний продукт фізичного й економічного розвитку людства? Час наспів. З погляду пекла, саме до цього змагала Земля впродовж усієї своєї історії. Нарешті настала пора, коли пропаща людина може струсити з себе ті обмеження, що їх наклало на неї саме милосердя, аби оборонити від пізнання всіх наслідків гріхопадіння. Якщо так і станеться, пекло врешті-решт здобуде своє реальне втілення. Ще повзаючи по поверхні нашої невеликої планети, злі люди набудуть стану, який раніше спізнавали тільки після смерті, і перетворяться на довічне й слухняне знаряддя темних сил. Сама природа стане їхньою невільницею, і край цьому жахіттю зможе покласти хіба кінець часів.