Марк намагався переконати себе, що зовсім не злякався. Якби тільки той Візер не розводив у каміні таке вогнисько… і це при наглухо зачинених вікнах!
Фея тим часом вела далі:
— У нас є один твій лист…
— Який лист?
— Лист до якогось Пелгема з твого ж коледжу, написаний шість тижнів тому. Там є такі слова: «Здається, Біл-„Віхола“ зажився вже на цьому світі»…
Спогад пронизав Марка, неначе гострий фізичний біль, — адже колись він справді нашкрябав щось подібне в цидулці до Пелгема. Такі-от дурнуваті жартики на адресу опонента чи просто якогось надокучливого типа могли звучати в колі бретонських «прогресистів» хоч би й по десять разів на день.
— Де ви взяли цю записку? — запитав він.
— Гадаю, пане Стадок, — мовив заступник директора, — не варто й сподіватися, що панна Гардкасл отак відразу стане розповідати вам, як саме працює інститутська поліція, — з її боку це було б дуже нерозважливо. Звісно, це аж ніяк не означає, що я хоч на крок відступаю від своєї ж тези про те, що між усіма працівниками HIKE має панувати глибока довіра — це невід’ємна ознака того органічного, насиченого реальним сенсом життя, яке, на моє переконання, має ставати тут у нас дедалі повнішим і повнішим. Та попри це неодмінно знайдуться певні сфери — звісно, окреслені не надто чітко, проте неминуче пов’язані з, так би мовити, внутрішньо властивим етосом чи то пак діалектикою, характерною для нашого закладу, — сфери, отже, в яких довіра, що передбачає словесний обмін певними фактами, працювала б… е-е… супроти себе самої.
— Ви ж не хочете сказати, — запитав Марк, — що хтось може потрактувати таку-от записку серйозно?
— А ти коли-небудь пробував переконати у чомусь такому поліціянта? — відповіла питанням на питання Фея. — Маю на увазі, справжнього поліціянта?
Марк промовчав.
— Крім того, не таке вже в тебе й надійне алібі, — продовжувала вона. — Ви з Білом розмовляли того дня за обідом. Потім, коли він зібрався вже від’їжджати, ти вийшов разом із ним надвір; багато хто може це підтвердити. Натомість ніхто не бачив, як ти повернувся. Де ти був і що робив до сніданку — невідомо. Якби ти доїхав із ним до того місця, де було скоєно вбивство, то міг спокійно повернутися назад пішки і вже десь чверть по другій піти спати. Вночі були приморозки, тож черевики в тебе могли залишитися й чистими.
— Якщо я правильно вловив суть, яку вкладає у свої слова панна Гардкасл, — додав Візер, — то це чудовий приклад того, яку важливу роль відіграє поліція в житті нашого інституту. Було б зовсім не розважливо розраховувати на те, що державні органи правопорядку стануть розбиратися в усіх цих тонких, ледь помітних нюансах, та доки все це не виноситиметься за межі, так би мовити, сімейного кола — а вам, пане Стадок, відомо, що я розглядаю HIKE як одну велику сім’ю, — зазначені нюанси жодним чином не призведуть навіть до щонайменшого порушення вимог справедливості.
В уяві у Марка скрутне становище, з якого він ніяк не міг виплутатися, стало потрохи ототожнюватися з чотирма стінами, у яких його було тієї миті ув’язнено; таке вже траплялося з ним раніше у кабінеті в зубного лікаря чи у шкільного директора. Вибратися б звідси, вибратися за будь-яку ціну, вийти на свіже повітря, на сонце, податися кудись у поле, подалі від скрипіння Візерового накрохмаленого комірця, від червоної жарини на кінчику Феїної сигари, від портрета його величності над каміном…
— Отже, сер, — сказав він, — ви справді радите мені не звертатися до поліції?
— До поліції? — здивовано, наче вперше про це чув, перепитав Візер. — Не думаю, пане Стадок, що це було б із вашого боку розсудливо… тим більше, що, вчинивши так, ви повелися б не надто порядно — ясна річ, мимоволі, — стосовно своїх колег, особливо панни Гардкасл. Після цього, звичайно, ви б уже не могли розраховувати на захист із нашого боку…
— В цьому, властиво, вся суть, Стадоку, — докинула Фея. — Коли ти в руках у поліції — то ти в руках у поліції.
Маркова рішучість зникла так само, як і з’явилася — майже непомітно для нього.
— То що, на вашу думку, я маю робити? — запитав він.
— Як на мене, просто сидіти і не рипатися, — відказала Фея. — Твоє щастя, що той гаманець знайшли ми, а не хтось зі сторони.
— Це щастя не тільки для… е-е… пана Стадока, — м’яко додав Візер, — але й для цілого інституту. Адже ми не могли б залишатися осторонь…
— Є, правда, одна заковика, — мовила Фея. — Ми маємо тільки копію твоєї записки до Пелгема, оригіналу в нас немає. Але навряд чи це призведе до якихось неприємностей.