— Отже, зараз нічого зробити не можна? — спитав Марк.
— Hi, — відповів Візер. — Наразі слід утриматися від будь-яких дій офіційного характеру І звісно, я порадив би вам у наступні кілька місяців діяти надзвичайно розважливо й… е-е… обережно. Не сумніваюся, що ви прислухаєтеся до моєї поради. Доки ви тут, Скотленд-Ярд, гадаю, утримуватиметься від будь-яких дій стосовно вас… хіба що в них з’являться якісь неспростовні докази вашої причетності до вбивства пана Гінджеста. Ймовірно, коли-небудь їм і заманеться трохи помірятися з нами силою, але не думаю, що це станеться саме тепер.
— Гадаєте, я вже у них під підозрою? — запитав Марк.
— Маємо надію, що ні, — сказала Фея. — Звісно, їм аж руки сверблять когось затримати — це цілком природно. Але для цього, чорт забирай, набагато краще підійшов би хтось інший, адже якщо вони візьмуться за тебе, то хоч-не-хоч доведеться робити трус у штаб-квартирі HIKE…
— Заждіть-но, заждіть! — загарячкував Марк. — Хіба ви не сподіваєтесь завтра-післязавтра спіймати злодія, біс його бери?! Невже ви взагалі нічого не робите?
— Злодія? — здивовано перепитав Візер. — Наскільки мені відомо, тіло не було пограбоване.
— Злодія, який украв у мене гаманець!
— Ах, так-так… ваш гаманець, — мовив заступник директора, легенько погладжуючи своє випещене підборіддя. — Наскільки я розумію, ви маєте намір звинуватити когось у крадіжці?
— Боже мій! — скрикнув Марк. — Ви що, навіть не припускаєте, що його в мене украли? Думаєте, я справді там був? По-вашому, я — вбивця?!
— Прошу вас, пане Стадок, не треба так кричати, — поморщився Візер. — Мало того, що це неввічливо; мушу вам нагадати, що тут присутня дама. Наскільки я пригадую, ми взагалі не говорили про те вбивство і не висували жодних звинувачень. Наразі мене турбує тільки те, щоб між нами все було гранично ясно. Та якщо ви оберете поведінку не таку виважену, як годилося б за цих обставин, то, боюсь, продовжувати цю розмову нам буде вкрай важко. Думаю, панна Гардкасл цілком зі мною погодиться.
— Мені все одно, — кинула Фея. — Не знаю, чого це Стадокові забандюрилося тут на нас верещати, ми ж тільки хочемо його вигородити, вберегти від халепи… Зрештою, хай робить, що хоче. В мене сьогодні купа справ, і я не збираюся стирчати тут цілий ранок.
— Але ж зрозумійте… — почав було Марк, та Візер не дав йому договорити:
— Будь ласка, тримайте себе в руках, пане Стадок. Я вже не раз казав вам, що ми — одна велика родина, тому не треба вибачатися. Всі ми розуміємо одне одного і всім нам не надто до вподоби такі-от… е-е… сцени. Поза тим, зі свого боку дозволю собі по-дружньому вам нагадати, що будь-які прояви, так би мовити, надмірної гарячковості вчена рада може потрактувати як не вельми сприятливі у контексті затвердження вашого призначення на посаду. Звісно, ми розмовляємо зараз суто конфіденційно…
Про роботу Марк тієї миті думав найменше, але раптом збагнув, що тепер загроза звільнення автоматично означає для нього загрозу страти.
— Даруйте, не стримався, — вибачився він. — То що мені, по-вашому, робити?
— Не висовувати носа з Белбері, Стадоку, — сказала Фея.
— Навряд чи можна порадити щось краще, — погодився з нею Візер. — А тепер, коли пані Стадок ось-ось приєднається до вас, ваше тимчасове ув’язнення — ви ж розумієте, що я вживаю це слово в суто метафоричному сенсі, — взагалі буде мало не приємністю. Зрештою, це ваш дім, пане Стадок.
— До речі, — мовив Марк, — я не зовсім певен, що моя дружина зможе приїхати. Вона, знаєте, трохи недобре почувається…
— Але ж у такому разі вам, напевне, ще більше хочеться, щоб вона була тут, біля вас?
— Не думаю, що їй буде тут краще…
Погляд у старого несподівано затуманився, а голос зазвучав м’якше:
— Я ледь не забув привітати вас, пане Стадок, — адже ви тепер знайомі з нашим главою. Це, поза сумнівом, надзвичайно важливий крок у вашій кар’єрі. Ви справді стали одним із нас у глибшому, так би мовити, сенсі, і я певен, що ви не маєте жодного наміру образити його дружні, я б сказав навіть — батьківські почуття… Він, знаєте, жде не діждеться, щоб якомога швидше привітати пані Стадок тут, серед нас…
— А навіщо? — спитав раптом Марк.
Візер глянув на нього і дивно посміхнувся:
— Любий мій хлопче, все це продиктовано лише турботою про єдність, про згуртованість… Ми ж тепер, що не кажіть, одна сім’я. Онде панна Гардкасл сумує без подруги… — І не встиг Марк отямитися — останні слова старого виявилися для нього надто несподіваними, — як той уже підвівся і почовгав до дверей. Уже взявшись однією рукою за клямку, він поклав другу руку Маркові на плече і сказав: