Рух на дорозі був такий насичений, що Марк ледь добувся до перехрестя біля корчми, де висіла таблиця з розкладом руху автобусів. Виявилося, що виїхати до Еджстоу можна тільки чверть по дванадцятій, тож він трохи потинявся навколо, дивуючись, а проте й гадки не маючи, що ж, властиво, діється; зазвичай у Кортгемптоні було тихо і спокійно. Тепер, коли йому нарешті пощастило вибратися з Белбері, він почувався так, наче небезпека великою мірою залишилася позаду — люди нерідко схильні видавати бажане за дійсне, — і напрочуд мало думав про те, що буде далі. Часом Маркові приходила на думку Джейн, а часом — яєшня з беконом, смажена риба і запашна кава, що тече темним струменем із гарячого кавника до великого горнятка. О пів на дванадцяту корчма нарешті відчинилася, і він тут же подався туди й замовив собі пінту пива та бутерброд із сиром.
Спочатку крім нього там не було нікого, та невдовзі стали один по одному з’являтися перші відвідувачі, аж доки їх не назбиралося десь четверо чи п’ятеро. Про сумну процесію, яка весь той час тягнулася за вікнами, спершу мова не заходила; як по правді, то спершу в пабі взагалі стояла тиша. Та ось якийсь дуже низенький на зріст чоловічок зі схожим на стару картоплину обличчям мовив, ні до кого зосібна не звертаючись: «Мені днями трапився був старий Рамболд». Хвилин п’ять усі мовчали, аж доки інший відвідувач, молодик у крагах, не зронив: «Певно, шкодує тепер, що взагалі за таке взявся». Відтак присутні заходилися спроквола перемивати кісточки тому Рамболдові, допоки тему не було вичерпано остаточно. Щойно тоді розмова стала дуже поступово проливати світло на причини появи у Кортгемптоні такої кількості біженців.
— Далі йдуть звідти, — кинув хтось, кивнувши на вікно.
— Еге ж, — підтакнув інший. — Там, певне, мало хто вже й залишився.
— А де їм усім тепер подітися — хтозна.
Мало-помалу картина стала прояснюватися. З’ясувалося, що всі ці біженці — з Еджстоу. Когось просто вигнали з дому, когось налякали заворушення, а ще більше — відновлення ладу, після якого у місті було встановлено щось дуже схоже на справжній терор.
— Кажуть, вчора заарештували десь біля двох сотень люду, — сказав корчмар.
— Так, ті інститутські поліцаї — справжні харцизяки, всі як один, — докинув молодик і розсміявся: — Нагнали-таки дрижаків моєму старому, скажу я вам!
— Я чув, їм що констебль, що звичайний роботяга — однаковісінько, — долучився до розмови ще хтось. — Не варто було звозити сюди всіх тих валлійців та ірландців.
Але цим уся критика й закінчувалася. Ні обурення, ні співчуття до біженців місцеві майже не виявляли, і Марка це глибоко вразило. Кожен із присутніх чув хоча б про один випадок із усіх тих неподобств, що коїлися в Еджстоу, проте всі сходилися на тому, що чутки ці дуже перебільшені.
— У ранковій газеті пишуть, що все вже заспокоїлося, — повідомив корчмар.
— Авжеж, авжеж, — погодилися всі решта.
— Невдоволені завжди знайдуться, — зауважив коротун зі схожим на картоплину обличчям.
— А невдоволення, воно, знаєте, таке… — протягнув іще хтось. — Словом, це ще не кінець, от побачите. Так просто все це не зупинити.
— Отож-бо й воно, — підсумував корчмар.
В пам’яті у Марка один по одному спливали уривки з газетних статей, що вийшли з-під його пера. Скидалося на те, що й він, і іже з ним попрацювали на славу, а панна Гардкасл, очевидно, трохи переоцінила опірність простолюду до пропаганди.
Сісти на автобус до Еджстоу виявилося зовсім не важко; він був порожнісінький, адже всі рухалися у протилежному напрямку. Зійшов Марк вгорі Маркет-стріт і відразу ж квапливо покрокував у напрямку Сендауна, де було їхнє з Джейн помешкання. Місто за час його відсутності, здавалося, геть змінило своє обличчя. Кожен третій дім стояв покинутий, а в добрій половині крамниць вітрини були позабивані дошками. Подолавши підйом, за яким починався район, забудований особняками, Марк побачив, що багато будинків там просто реквізували, і тепер на них біліли таблиці з символом HIKE — оголеним атлетом із блискавкою в руках. На кожному розі, а часто й просто посеред кварталу де стояли, а де тинялися туди-сюди, помахуючи кийками, інститутські поліціянти — всі як один у шоломах і з важкими револьверами на чорних блискучих ременях. Маркові врізалися у пам’ять бліді круглі обличчя; щелепи методично рухалися вгору-вниз: либонь, охоронці правопорядку полюбляли жувати жуйку Всюди було порозклеювано оголошення, що починалися словами «За надзвичайного стану забороняється…»; внизу стояв підпис лорда Фіверстоуна.