Цікаво, Джейн вдома? Тільки б вона нікуди не, пішла… Ще не дійшовши до будинку, Марк уже намацав у кишені ключа. Парадні двері було замкнуто; це означало, що Гатчинсони, які жили на першому поверсі, кудись поїхали. Він відчинив двері і зайшов досередини. На сходах було холодно й вогко; так само було й на сходовому майданчику, де, крім того, панувала ще й напівтемрява. «Джейн!» — гукнув він, відімкнувши двері, що вели до їхнього помешкання; втім, надія застати дружину вдома розвіялася вже остаточно. На килимку під дверима Марк побачив купку нерозпечатаних листів. У квартирі стояла повна тиша — ніде ні шелесь; не було чути навіть цокання годинника. Всюди панував бездоганний лад: Джейн, певне, пішла з дому якогось ранку, відразу після того, як всюди поприбирала. Кухонні рушнички були сухі-сухісінькі; впродовж останньої доби ними ніхто не користувався — це очевидно. Хліб у креденсі зачерствів, а молоко у глечику скисло. Вже давно переконавшись, що у помешканні нікого немає, Марк усе ж продовжував никати по кімнатах, вдихаючи застояне повітря і споглядаючи тихе запустіння, такі характерні для будь-якої покинутої оселі. Втім, тинятися тут і далі не було сенсу. В душі у нього здіймалася хвиля не надто вмотивованого гніву. До дідька, ну чому Джейн не сказала йому, що кудись збирається? А може, її хтось забрав? Хтозна, а раптом вона залишила для нього записку? На камінній полиці лежала купка листів, але він сам їх туди і поклав, щоб не забути відповісти. Тут Марк помітив на столі конверт, адресований пані Дімбл — так, це адреса дому Дімблів за Вайндом. Отже, та клята жінка була тут! Ті Дімбли завжди його недолюблювали — у цьому годі й сумніватися. Напевне, запросили Джейн погостювати трохи в них. Завжди пхають свого носа, куди не слід… Отже, треба піти до Нортумберленду і поговорити з Дімблом.
Від думки про те, як надокучили йому вже ті Дімбли, Маркові аж полегшало на серці. Пограти роль ображеного чоловіка, який шукає свою дружину, було б зовсім не зле; принаймні, це стало б непоганою переміною після всіх тих нещасть, які переслідували його останніми днями. По дорозі назад до міста йому захотілося випити. Підійшовши до дверей «Брістолю», він побачив на них емблему HIKE, чортихнувся про себе й уже повернувся було, щоб іти далі, коли раптом пригадав собі, що він і сам, властиво, високопоставлений працівник інституту, тож жодним чином не належить до тієї публіки, якій дорогу до «Брістолю» тепер заказано. На дверях у нього спитали ім’я, а почувши відповідь, відразу стали поводитися навдивовижу догідливо й запобігливо. Всередині приємно потріскував у каміні вогонь, і Марк, відчуваючи, що добряче-таки того дня намотався, вирішив, що заслужив на велику порцію віскі — спершу одну, а потім і другу. Як наслідок, настрій у нього перемінився остаточно: на Дімблів він гнівався дедалі сильніше, натомість всі інші почуття поступово відходили кудись на задній план. Цьому, мабуть, сприяли й усі ті зміни, що відбулися в Еджстоу. Зрештою, хіба ж не була вся ця демонстрація сили інституту вельми красномовним свідченням того, наскільки краще і вигідніше все ж належати до HIKE, ніж бути якимсь там упослідженим «чужаком»? Та й узагалі… чи не поставився він до всього цього демаршу з невисловленим звинуваченням у вбивстві надто серйозно? Звісно, так уже Візер вирішує свої питання, і нічого тут не вдієш; старий просто хоче тримати всіх і вся в шорах, в залізному кулаку, щоб ніхто не смів і рипнутися. Отже, це тільки спосіб утримати його в Белбері та спонукати-таки перевезти туди й дружину. Кінець кінцем, а чому б і ні? Не може ж Джейн і далі залишатися сама в Еджстоу. Якщо вже вона вийшла заміж за чоловіка, який іде вгору і повинен перебувати в гущі подій, то нема на те ради — доведеться і їй стати світською дамою. Гаразд, так чи так, а зараз треба насамперед розшукати того Дімбла.
З «Брістолю» Марк вийшов, почуваючись, як сам би то висловив, геть іншою людиною. Відтоді й аж до моменту, коли настав час приймати остаточне рішення, та «інша людина» проявлялася у ньому цілком несподівано і раптово заполонювала — здавалося, раз і назавжди, — все його єство. Так, кидаючись сторчголов то в один бік, то в інший, торував він шляхи своєї молодості, наближаючись до того моменту, коли мав уже перетворитися на повноцінну особистість.
З
— Заходьте! — гукнув Дімбл, коли Марк постукав у двері його кабінету в Нортумберленді. Він щойно відпустив останнього на сьогодні учня і саме збирався вирушати назад до Сент-Ен.