— А, це ви, Стадоку, — додав доктор, побачивши, хто ввійшов. — Прошу, прошу!
Дімбл намагався говорити невимушено, та все ж помітно було, що він здивований, ба навіть вражений. Йому здалося, наче Маркове обличчя трохи змінилося відтоді, як вони бачилися востаннє; воно потовщало, поблідло і набуло якогось, сказати б, вульгарного виразу.
— Я, властиво, хотів запитати у вас про Джейн, — сказав Марк. — Ви не знаєте, де вона?
— Боюсь, я не можу вам цього сказати, — відповів Дімбл.
— Тобто не знаєте?
— Знаю, але сказати не можу.
Настав, мабуть, час виявити характер, як Марк і планував собі, крокуючи з «Брістолю» до Нортумберленду. Та опинившись віч-на-віч із доктором, він уже не відчував такої рішучості, як раніше. Дімбл завжди поводився з ним дуже люб’язно, проте й завжди — Марк це відчував — його недолюблював. Втім, неприязні до Дімбла це в нього не викликало; у присутності доктора він тільки безугаву балакав і всіляко намагався тому догодити. Чим-чим, а мстивістю Марк не відзначався ніколи. Йому просто подобалося подобатися. Коли його кривдили, він мріяв не про помсту, а про влучні дотепи чи неабиякі досягнення, за допомогою яких одного чудового дня таки схилить кривдника на свій бік. Якщо Марк і ставився до когось не дуже приязно, то хіба до тих, хто, як йому здавалося, сам добивався його приязні, а не відкидав її. Словом, до справжнього підлабузництва йому залишалося хіба кілька кроків.
— Як то — не можете? — спитав він. — Щось я не розумію…
— Якщо вам хоч трохи залежить на тому, щоб ваша дружина була у безпеці, то краще не питайте, де вона, — відказав Дімбл.
— У безпеці?
— Так, у безпеці, — твердо повторив Дімбл.
— А їй загрожує якась небезпека?
— Хіба ви не знаєте, що з нею трапилося?
— Щось трапилося?
— Того вечора, коли в місті були заворушення, вашу дружину схопила інститутська поліція. Її піддали тортурам, але потім їй пощастило вирватися.
— Тортурам?! Про що це ви?
— Її пекли сигарою.
— В тому-то й річ, — сказав Марк, — власне через це я й приїхав. Розумієте, Джейн… вона на межі нервового зриву. Насправді нічого цього не було.
— Лікар, який лікує опіки, іншої думки.
— Господи! — вигукнув Марк. — То це правда?! Але ж, послухайте… — Під спокійним Дімбловим поглядом говорити йому було важко. — Чому мені не повідомили?
— Хто — ваші колеги? — сухо поцікавився доктор. — Дивне запитання. Вам же, мабуть, видніше, чим вони там займаються.
— Чому ви мені не повідомили? Треба ж було щось робити! Ви були в поліції?
— В інститутській?
— Ні, у звичайній.
— Ви що, справді не знаєте, що в Еджстоу звичайної поліції більше немає?
— Ну, є ж якісь судді…
— Є тільки надзвичайний уповноважений — лорд Фіверстоун. Здається, ви ще не зрозуміли: Еджстоу — місто захоплене й окуповане.
— То чому ж ви, заради всього святого, не звернулися до мене?
— До вас? — перепитав Дімбл.
Вперше за багато років Марк мовби поглянув на себе збоку, побачив себе таким, яким бачив його тієї миті Дімбл, — і йому ледь не сперло віддих.
— Послухайте, — знову заговорив він, — ви ж не думаєте… це ж повна дурня! Ви ж не думаєте, що я послав поліціянтів познущатися над своєю власною дружиною! — Спершу в голосі у нього звучало обурення, та потім він незграбно спробував обернути все на жарт. Якби ж то Дімблів погляд не був такий суворий, якби ж то його обличчям промайнула бодай примарна тінь посміху… все, що завгодно, аби тільки перевести розмову в інше русло…
Та Дімбл мовчав і не дозволяв собі розслабитися навіть на мить. Він не мав певності, що Марк і справді ніколи не опустився б до того, про що говорив, але не хотів казати про це вголос.
— Я знаю, ви завжди мене недолюблювали, — мовив Марк, — але й гадки не мав, що аж настільки.
Доктор і далі вперто мовчав, та про те, чому він мовчить, Марк навіть не здогадувався. Річ у тім, що останні Маркові слова влучили просто в ціль: неприязнь до Стадока давно вже висіла тягарем у нього на сумлінні. От і тепер в душі у Дімбла точилася запекла боротьба.
Мовчанка затягнулася ще на кілька секунд, а тоді Марк сухо кинув:
— Що ж, тут немає про що більше говорити. Мене цікавить одне: де Джейн?
— Ви хочете забрати її до Белбері?
Марк аж здригнувся; скидалося на те, що Дімбл просто прочитав думку, яка зародилася у нього в голові півгодини тому у «Брістолі».
— Не розумію, на яких підставах ви мене допитуєте. Де моя дружина?