— Цього я вам сказати не можу. Вона не в моєму домі і не під моєю опікою, але з нею все гаразд і наразі їй нічого не загрожує. Якщо ви хоч трохи переймаєтесь тим, щоб у неї все було добре, то навіть не намагайтесь її розшукати.
— Я що, прокажений якийсь чи злочинець? Чому це мені не можна знати, де моя дружина?
— Даруйте, але ви — працівник HIKE, і саме ваші люди затримали її і катували. Та й тепер вони дали їй спокій тільки тому, що не знають, де вона.
— Якщо це справді була інститутська поліція, то невже ви гадаєте, що я з цим не розберуся? До дідька, та за кого ви мене маєте?
— Мені залишається тільки сподіватися, що ви взагалі не здобули ще там жодної влади. Якщо так і є, то вам усе одно не вдасться Джейн захистити. Якщо ви все ж маєте там якийсь вплив, то ви і та їхня поліція — це, фактично, одне й те ж. Так чи так, сказати вам, де вона, я не можу.
— Ні, це просто неймовірно! — вигукнув Марк. — Добре, нехай мені запропонували роботу в HIKE… але ж ви мене знаєте!
— Та ні, — відповів Дімбл, — не знаю. Про ваші цілі та мотиви мені не відомо нічогісінько.
Маркові здалося, що співрозмовник дивиться на нього не з гнівом чи зневагою, а радше з огидою — так, наче перед ним якась мерзота, котру порядні люди зазвичай просто намагаються не помічати, хоч трохи при цьому й бентежаться. Та він помилявся. Насправді у Марковій присутності Дімбл з усіх сил намагався стримуватися, не виявляти ні ненависті, ні зневаги, а понад усе — не знаходити в тій ненависті та зневазі втіхи; він ані гадки не мав, що ці зусилля відображаються в нього на обличчі, надаючи йому виразу непохитної суворості. Це непорозуміння вплинуло на весь подальший хід розмови.
— Сталася якась дурнувата помилка, — мовив Марк. — Кажу вам, я з цим розберуся, я їм там таке влаштую… То, певно, був хтось із тих нових поліціянтів… напився, абощо… та я його…
— То була панна Гардкасл, начальниця вашої поліції.
— Чудово, доведеться і з нею розібратися. Ви що, думаєте, я це так залишу? Але тут точно якась помилка. Не може бути, щоб…
— Ви добре знаєте панну Гардкасл? — запитав Дімбл. Марк не відповів. Він був переконаний (цілком даремно), що Дімбл легко читає його думки, а відтак бачить, що насправді у нього немає жодних сумнівів стосовно того, хто знущався над Джейн, але намагатися притягнути Фею до відповідальності він може з таким же успіхом, що й пробувати, приміром, змінити орбіту Землі.
Раптом вираз обличчя в Дімбла змінився, і він заговорив іншим тоном:
— Невже ви вже здобули там таку владу? Ви що, й справді на короткій нозі з керівництвом інституту? Якщо так, то це за вашої згоди вбили Гінджеста і Кемптона, за вашим наказом у повітках позаду станції зґвалтували і забили до смерті Мері Прескот, за вашого благословення злочинців — чесних злочинців, яким ви не гідні й руки потиснути, — забирають із в’язниць, куди їх посадили британські судді за рішенням британських присяжних, і переводять до Белбері, де не діють закони і де вони зазнаватимуть приниження й тортур, які ви називаєте виправним лікуванням. Це ви вигнали з осель дві тисячі сімей і прирекли їх на злидні, а то й на смерть від виснаження, доки вони шукатимуть собі хоч якогось пристановища по всій окрузі, від Бірмінгема до Бустера! А може, вам відомо, де зараз Плейс, чи Ровлі, чи Камінґем? Їх усіх затримали і вивезли невідь-куди — а Камінґемові ж уже за вісімдесят! Якщо ви встряли в усе це так глибоко, то я вам і собаки свого не довірю — а що вже казати про Джейн!
— Заждіть… заждіть… — геть розгубився Марк. — Такого не може бути, це ж абсурд якийсь. Можливо, де-не-де справді трохи перегнули палку, але ж із поліцією завжди так — особливо на початках. Але не про це мова… чому за всі дії HIKE маю відповідати я? І чи варто вірити всьому, що пишуть в бульварних газетках?
— В бульварних газетках?! — загримів Дімбл, і Маркові видалося, що доктор за останні кілька хвилин навіть повищав. — Що ви верзете?! Думаєте, я не знаю, що ви вже давно прибрали до рук усі газети в країні, крім однієї-єдиної? Та й та сьогодні не вийшла, бо застрайкували друкарі, бо й тих бідолах уже обкрутили навколо пальця і вони не хочуть друкувати статті, спрямовані проти народного інституту! Зрештою, вам краще знати, звідки ростуть ноги в тієї брехні, яку пишуть в усіх інших газетах.
Дивно, але Маркові, який довго жив у світі, що не знає милосердя, майже не доводилося стикатися зі справжнім гнівом. Злоба стрічалася йому часто, але виражалася вона переважно в глузах та кпинах, у прихованих і відвертих образах. Від гніву, який вивергався з очей цього немолодого вже чоловіка і гримів у його голосі, Марк ледь не задихнувся і геть утратив самовладання. В Белбері частенько говорилося про те, що супротивники, мовляв, «будуть верещати й лементувати мов на пуп», але досі Марк не мав жоднісінького уявлення, як це насправді виглядатиме.