— Ми можемо бути там за півгодини, — сказав Дімбл; його долоня ще лежала на руці дружини. Всіх охоплювало дедалі сильніше збудження — так буває в останні хвилини перед вирішальною битвою.
— А обов’язково їхати вже? — збентежено спитала пані Дімбл.
— Боюсь, що так, Маргарет, — відповів Ренсом. — Зараз має значення кожна хвилина. Якщо вороги знайдуть його першими — тоді кінець, ми програли, і ніщо вже нам не допоможе. Цілком можливо, що саме в цьому й полягає весь їхній задум.
— Так, звісно, я все розумію. Вибачте… — прошепотіла пані Дімбл.
— Отже, який у нас план дій? — поцікавився її чоловік. Він вже відставив убік тарілку і заходився набивати люльку.
— Насамперед — з’ясувати, чи вийшов він назовні, — мовив Ренсом. — Не надто ймовірно, щоб усі ці століття вхід до того підземного ходу закривала тільки купа каміння. І навіть якщо це так, то тепер, коли спливло стільки часу, розібрати ті камені — справа зовсім не проста. Це може зайняти у нього кілька годин.
— Вам знадобляться принаймні двоє міцних чоловіків з кайлами… — почав було ольстерець, та Ренсом перебив його:
— Вгамуйтеся, МакФі. Ви нікуди не підете. Отже, Дімбле, якщо вихід з підземного ходу ще не відкрито, вам доведеться там зачекати, але пам’ятайте, йому, можливо, підвладні сили, про які ми не маємо жодного уявлення. Якщо ж він уже вийшов назовні, мусите шукати сліди. Слава Богу, надворі сьогодні вогко, тож, сподіваймось, вам вдасться його вистежити.
— Якщо Джейн їде, — озвалася Каміла, — то, може, варто поїхати й мені? В мене більше досвіду у таких справах…
— Джейн їде тому, що має впізнати ті ворота, — відказав Ренсом, — а вам, боюсь, доведеться все ж залишитися тут. Зрозумійте, цей дім — то все, що зосталося від прадавнього Лоґресу. Ви носите у своєму лоні його майбутнє. Тож як я вже сказав, Дімбле, треба буде шукати. Не думаю, що він може зайти надто далеко. Навіть за денного світла довколишня місцевість буде, звісно, цілком йому незнайома.
— Гаразд… а якщо ми його знайдемо?
— Тоді на сцену вийдете ви, Дімбле, — адже тільки ви знаєте велику мову. Якщо за традицією, до якої належить Мерлін, стоїть потуга елділів, то він, можливо, ту мову зрозуміє, а якщо й не зрозуміє, то, принаймні, впізнає і збагне, що перед ним — посланці Володарів. Хтозна, може, він узагалі подумає, що ви — люди з Белбері, а отже — друзі. В такому разі вам треба буде відразу привезти його сюди.
— А якщо ні?
— Тоді вам доведеться розкрити свої карти. То, мабуть, буде мить найбільшої небезпеки. Невідомо, якими силами володіли прадавні атлантичні характерники; цілком ймовірно, що там не обійшлося й без певного різновиду гіпнозу. Не бійтеся, але й не дайте йому пошити вас у дурні, викинути якогось коника. Тримайте руку на револьвері. Ви, Деністоне, також.
— Я теж непогано даю собі раду з револьвером, — вставив МакФі. — Ну чому, в ім’я здорового глузду…
— Вам іти не можна, — вкотре сказав Ренсом. — Вас, МакФі, він приспить за десять секунд. Інші захищені набагато надійніше. Зрозуміли, Дімбле? Револьвер в руці, молитва на вустах, думки зосереджені на волі Малелділа. А тоді, якщо він зупиниться, заговоріть до нього.
— Що я маю йому сказати?
— Скажете, що прийшли до нього в ім’я Бога й усіх ангелів, в ім’я великих небесних сфер, від того, хто сидить сьогодні на престолі пендраґона і велить йому йти з вами. Скажіть це зараз, перед нами.
І зблідлий Дімбл, що й далі сидів за столом поміж двох жінок, в обличчях у яких теж, здавалося, не залишилося ні кровинки, підвів голову, і з його вуст полилися величні слова; в уяві у Джейн — серце в неї готове було вирватися з грудей — вони поєднувалися чомусь із видивом мурів і веж якогось могутнього замку. Всі присутні завмерли; ба й тварини не ворушилися, втупивши погляд у доктора. Навіть голос його звучав якось інакше, буцім ті слова зароджувалися не у ньому, а у якійсь далекій піднебесній твердині… втім, хтозна, можливо, то взагалі були не слова, а діяння — діяння Божі й діяння елділів та пендраґона. Адже саме цією мовою говорили до гріхопадіння на Землі і говорять ще й зараз поза Місяцем. Ті слова набули свого значення не випадково, не внаслідок людського умислу чи тривалої традиції; їхнє значення було внутрішньо властиве їм споконвіку, так само, як кожній щонайдрібнішій краплині води властива форма величного сонця. То була сама Мова, що виникла на веління Малелділа з живого срібла планети, яку на Землі називають Меркурієм, а у Глибоких Небесах — Віритрильбією.