— Дякую, — мовив Ренсом, і від його голосу на всіх знову війнуло теплим домашнім затишком. — Отже, якщо він погодиться піти з вами — все буде гаразд. Якщо ж ні — тоді вам, Дімбле, доведеться покластися на свою віру. Навіть не пробуйте його якось обдурити. Моліться і довіртеся Малелділові. Я не знаю, що він зробить, але зберіть в кулак усю свою мужність. Хай що трапиться, душі ви не погубите; погубити вашу душу Мерлін не здатен.
— Так, — кивнув Дімбл, — я розумію.
На кілька секунд запала тиша, а тоді Ренсом заговорив знову:
— Не сумуйте, Маргарет. Якщо Сесіл загине, то це означатиме, що нам усім залишилося зовсім не довго. Розлука буде коротшою, ніж ви могли б сподіватися за природного ходу речей. А тепер, панове, думаю, вам знадобиться трохи часу, щоб помолитися та попрощатися зі своїми дружинами. Зараз майже восьма. Пропоную знову зібратися тут десять хвилин на дев’яту, згода?
— Чудово, — пролунало кілька голосів, і за кілька секунд в кухні залишилися, крім тварин, тільки Ренсом, МакФі та Айві Меґз із Джейн.
— З вами все гаразд, дитино? — звернувся господар до Джейн.
— Здається, так, сер, — відповіла вона, хоч насправді розібратися у своїх почуттях їй було тієї миті доволі складно. Її серце сповнювала надія, а все єство заполонило всепоглинаюче збудження, що достоту химерним чином поєднувалося з глибоким послухом. Якби не було так страшно, вона сказала б, що радіє, а якби не було так радісно — що боїться. Все, чого їй довелося досі зазнати у житті, здавалося несуттєвим і навіть не вартим згадки порівняно з ось цією миттю.
— Чи прирікаєте ви послух — послух Малелділові? — запитав Ренсом.
— Про Малелділ а я зовсім нічого не знаю, сер, — відповіла Джейн. — Але я прирікаю послух вам.
— Для початку досить і цього, — сказав Ренсом. — У Глибоких Небесах панує милосердя: якщо ваша воля спрямована на добро, то Малелділові те добро завжди видається більшим, ніж вам. Та завжди так не буде: Він дуже ревнивий і кінець кінцем зажадає, щоб ви віддалися Йому безроздільно. Проте сьогодні цього й справді достатньо.
— Це найбожевільніше починання з усіх, про які я коли-небудь чув, — мовив МакФі.
XI. Битва починається
1
— Нічого не бачу, — сказала Джейн.
— Дощ псує нам увесь задум, — озвався з заднього сидіння Дімбл. — Ми ще на Ітонській дорозі, Артуре?
— Здається… так, онде митний пост, — відповів Деністон, який сидів за кермом.
— Але який сенс нам отак їздити туди й сюди? — запитала Джейн. — Все одно нічого не видно, навіть з опущеним склом. Ми могли вже проїхати повз ті ворота хтозна-скільки разів. Залишається хіба вийти і пройтися пішки.
— Думаю, Джейн має рацію, сер, — підтримав її Деністон.
— Зачекайте! — вигукнула раптом Джейн. — Погляньте, що це? Зупиніться.
— Білих воріт тут наче не видно, — сказав Деністон.
— Та ні, не в тому річ, — мовила Джейн. — Подивіться он туди.
— Нічого не бачу, — пробурмотів Дімбл.
— Ви про те світло? — запитав Деністон.
— Ну звісно, це ж те багаття.
— Яке багаття?
— Багаття в невеликому видолинку, в гайочку, — пояснила Джейн. — Я геть про нього забула, не сказала ні Ґрейс, ні господареві, і оце щойно згадала ту частину сну — то був уже сам кінець, далі я прокинулася. Але це дуже важливо, бо саме там уже після підземелля я знову побачила його… ну, тобто Мерліна: він сидів біля вогнища в лісистому видолинку. Ходімо, швиденько!
— Що думаєте, Артуре? — запитав Дімбл.
— Думаю, треба йти за Джейн — куди б вона нас не повела, — відказав Деністон.
— Швидше! — поквапила їх Джейн. — Онде ворота. Треба тільки перейти поле…
Вони перейшли через дорогу, відкрили ворота і ступили на ріллю. Дімбл мовчав. Ноги у нього ледь не підкошувалися, а всередині все аж стискалося від нестерпного страху — і водночас його пік сором за те, що він так боїться. Можливо, доктор просто трохи краще за своїх супутників уявляв собі, що може трапитися, коли вони підійдуть до того вогнища.
Джейн, як проводир, крокувала попереду, Деністон намагався не відставати, час від часу підтримував її за руку та зрідка присвічував ліхтариком дорогу. Замикав процесію Дімбл. Говорити нікому не хотілося, тож ішли мовчки.
Досить було відійти від машини і заглибитися на кілька кроків у поле, як вони раптом немов перенеслися зі світу реального у примарний. Їх відразу оповила вогка темрява, і годі було сказати, що ховає вона попереду. Кожен крок униз видавався кроком у безодню. Вузенька стежина бігла попри живопліт, і мокрі й колючі щупальці-галузки ніби навмисне чіпляли їх за одяг. Коли Деністон вряди-годи блимав своїм ліхтариком, то все, що вихоплював із потемку той промінь слабкого світла — кущики трави, залиті каламутною водою борозни, брудне пожовкле листя, що тулилося ще де-не-де до чорної стіни мокрого, покрученого гілля, а одного разу навіть зеленувато-жовті вогники очей якоїсь дрібної тваринки, — виглядало звичним і буденним, так, наче оце допіру натягнуло на себе машкару розхожості, яку, втім, скине, щойно його залишать у спокої, а ще було якимсь напрочуд маленьким; коли ж світло гасло, вітряна, сповнена химерними звуками темінь відразу навалювалася на людей важкою холодною масою.