Страх, який Дімбл відчував уже давно, став поволі проникати і в думки його супутників — десь так, як через течу у днищі поступово наповнює корабельний трюм вода. Деністон із Джейн раптом збагнули, що досі не вірили в існування того Мерліна по-справжньому. Буквально годину тому, розмовляючи на кухні в сент-енському маєтку з Ренсомом, вони вважали, що вірять кожному його слову, та це враження було хибне. Найстрашніше чекало їх попереду. Тільки тут, у вільготній пітьмі, вдивляючись у мерехтливий червоний вогник попереду, вони почали нарешті усвідомлювати, що йдуть на побачення із кимось мертвим, але не померлим, що видобувся раптом на поверхню нашого часу з того темного провалля в історії, яке розділяло Британію римську і Британію англійську. «Темні віки», — вертілося в голові у Дімбла; як же легко читати і писати ці слова, геть не замислюючись над їхньою суттю… Та ось тепер настав момент, коли їм судилося зіткнутися з тією темрявою безпосередньо. У населеному різними жахіттями лісистому видолинку попереду їх чекала не просто людина, а ціла епоха.
І зненацька вся та Британія, яку доктор вивчав ціле життя і про яку, здавалося, міг розповідати годинами, постала в нього перед очима як жива. Він ніби наяву бачив крихітні острівці християнства, маленькі міста, на яких ще спочивало світло давнього Риму, — Камулодунум, Карлеон, Ґластонбері; церква, одна-дві вілли, безладна купка вбогих халуп та земляні укріплення навколо — оце й усе місто. Та відразу за міською брамою починалися безконечні ліси, дрімучі й імлисті, встелені тисячолітнім килимом листя, яке щоосені опадало з дерев на землю — і так тривало з тих незапам’ятних часів, коли Британія ще не перетворилася на острів. Тут скрадалися в глухих нетрях вовки, зводили гаті на річках бобри, туманилися непрохідні болота й мочарі, лунали звуки рога і барабанний бій, а в гущавині зблискували очі — очі людей не те що доримської, а й добританської доби, дітей прадавнього віку, безталанних та знедолених, яких пізніша традиція обернула на ельфів, велетнів-людожерів, лісовиків і гайовиків. Втім, на переліссях діялися речі ще гірші, ніж у лісах. Невеликі твердині, де правили давно забуті королі. Маленькі общини чи просто збіговиська друїдів. Будинки, вапняний розчин для яких, згідно з ритуалом, замішували на крові немовлят. Схожої долі ледь уник і сам Мерлін. І ось увесь той вік, насильно видертий, вирваний зі свого місця у потоці часу, а відтак іще жахливіший, рухався їм назустріч і через кілька хвилин мав цілковито їх поглинути.
Раптом вони мало не ткнулися обличчями прямо у живопліт і змарнували кілька хвилин, у непевному світлі ліхтарика допомагаючи Джейн виплутати волосся з-поміж колючого гілля. Поле скінчилося. Вогнища, яке то пригасало, то розгорялося, звідси майже не було видно. Залишалося хіба шукати ворота чи якийсь прохід у тому живоплоті. Вони довго йшли, добряче відхилившись від свого напрямку, аж доки таки натрапили на якісь ворота — щоправда, замкнуті, тож довелося просто через них перелізти. Зістрибнувши з нижньої перекладини на землю, вони опинилися по кісточки у воді. Кілька хвилин, повільно плуганячись під гору, вогню вони не бачили взагалі, а коли нарешті побачили, то виявилося, що він блимає ген-ген ліворуч, набагато далі, ніж їм уявлялося спочатку.
Досі Джейн майже не замислювалася над тим, що може чекати їх попереду, і щойно тепер до неї стало доходити справжнє значення сцени, яку їй довелося зовсім недавно спостерігати на кухні в маєтку. Господар відпустив Дімбла з Деністоном попрощатися з дружинами, а потім усіх їх благословив. Отже, цілком можливо, що вони цього дощового вечора йдуть, спотикаючись, через зорану ниву просто в обійми смерті… Смерть… про неї завжди чуєш (як-от про любов), про неї говорять поети… а вона, виявляється, он яка. Та не в тому суть. Джейн спробувала подивитися на смерть новими очима, адже, відколи покинула Еджстоу, відкрила для себе дуже багато нового. Вона вже давно не сердилася на господаря за те, що він так чи інак її позбувається, повністю віддає то Маркові, то Малелділу, нічого не залишаючи для себе. З цим Джейн погодилася. Про Марка вона багато цими днями не думала, бо це дедалі частіше породжувало в неї почуття жалю і провини. Натомість Малелділ… досі вона і про нього багато не думала. Джейн не сумнівалася ні в існуванні елділів, ні в існуванні тієї ще могутнішої та загадковішої істоти, якій вони корилися… якій корився господар, а через нього й усі в маєтку, навіть МакФі. Якщо їй і спадало коли-небудь на думку запитати себе, чи не пов’язане все це з тим, що її ще у школі навчили узагальнено окреслювати словом «релігія», то вона воліла над цим не замислюватися; надто вже глибокою видавалася прірва між тими величними і хвилюючими речами, з якими доводилося стикатися останнім часом, та спогадами, приміром, про опецькувату матінку Дімбл, яка стає навколішки, щоб помолитися. Для неї ці явища належали до двох різних світів. З одного боку — навіяний снами страх, екстатична радість послуху, яскраве світло і дивні дзвінкі звуки, що долинали іноді з-за дверей господаревих покоїв, велична боротьба супроти страхітливої загрози, а з іншого — затхле повітря церковних закамарків, жахливі літографії із зображенням Спасителя (Христос мав на них добрих сім футів зросту і обличчя як у сухотного дівчати), бентежні заняття з підготовки до першого причастя, якась тривожна, гарячкова люб’язність священиків… Та якщо вони йдуть оце на смерть, то й далі відкладати цю думку «на потім» не годиться. Адже тепер могло статися — і виявитися правдою — все, що завгодно. Світ уже виявився зовсім не таким, яким уявлявся раніше. Давні бар’єри було зруйновано вщент, і тепер справді могло трапитися достоту все, що завгодно. Цілком можливо, що Малелділ — то просто Бог, а після смерті є життя, на небі чи у пеклі. Якусь мить це припущення жевріло у Джейн в голові, наче жарина, кинута на купу тирси, а тоді вона вся спалахнула — як спалахнула б і та купа тирси — однією-єдиною думкою: «Але… але ж це просто немислимо! Чому мені ніхто не сказав раніше?!» Тієї хвилини їй навіть на гадку не спало, що раніше вона й слухати не стала б нічого подібного.