— Заждіть, та я ж і гадки не мав ставити його під сумнів, — благально розвів руками Візер.
— Дозвольте вам нагадати, — вів далі професор, — що наше керівництво отримало доступ до її свідомості лише на дуже короткий час. Нам відомий зміст тільки одного сну, у якому їй відкрився, попри деякі несуттєві подробиці, один із найважливіших елементів нашого задуму. Відтак стало зрозуміло, що якби та жінка потрапила до рук зловмисників, котрі зуміли б скористатися її даром, то становила б велику небезпеку для нашої діяльності.
Звісно ж, звісно. Я аж ніяк не заперечую…
— Це по-перше, — перебив його Фрост. — По-друге, мушу зазначити, що фактично відразу після цього наше керівництво втратило доступ до її свідомості. На сьогодні науці відоме тільки одне пояснення такого, скажімо, затемнення: це може трапитися, коли відповідна людина з власної волі підпадає під бодай навіть найслабший вплив певної ворожої сили. Таким чином, відсутність доступу до її снів свідчить про те, що нею у той чи інший спосіб заволодів ворог. Це вже само по собі становить неабияку загрозу, проте водночас означає, що, знайшовши її, ми, цілком імовірно, встановимо й місцезнаходження ворожої штаб-квартири. Можливо, панна Гардкасл має рацію, стверджуючи, що під тортурами Стадок сказав би нам, де зараз перебуває його дружина. Але, як ви слушно зауважили, облава у ворожій штаб-квартирі, затримання, а потім ще й зустріч із чоловіком, котрий після тортур буде знаходитися не в найкращому стані, викличе в неї емоційне потрясіння, яке може завдати непоправної шкоди властивому їй дарові. Відтак ми б самі перекрили собі шлях до однієї з цілей, задля досягнення яких вона нам і потрібна. Це перше заперечення. Друге ж полягає у тому, що напад на ворожу штаб-квартиру є на цій стадії вельми ризикованим, адже вона, звісно, обладнана захистом, супроти якого ми поки що безсилі. Врешті-решт, Стадок, можливо, взагалі не знає, де перебуває зараз його дружина. В такому разі…
— О, так, звісно, — квапливо погодився Візер, — це справді було б надзвичайно прикро. Застосовувати наукові методи дізнання (я, зверніть увагу, категорично проти вживання в цьому контексті слова «тортури»), коли… е-е… пацієнт не знає відповіді, — це просто-таки фатальна помилка. Ніхто з нас, борців за гуманність, не повинен навіть припускати… зрештою, якщо такий… е-е… експеримент продовжувати, сподіваючись, що він ось-ось призведе до бажаних наслідків, то пацієнт кінець кінцем дійде до стану, в якому починаються невідворотні зміни… а якщо припинити, то навіть досвідченого експериментатора постійно мучитиме підозра, що відповідь пацієнтові все ж відома… так чи так результат отримуємо незадовільний.
— Отже, — підсумував Фрост, — є тільки один спосіб виконати поставлене перед нами завдання: треба змусити Стадока самого привезти сюди дружину.
— Або, — додав Візер, і погляд у нього затуманився ще більше, ніж завжди, — спонукати його, якщо це, звісно, можливо, до радикальнішої злуки з нами… до злуки, яка, любий друже, довіку закарбувалася б у самому його серці…
У відповідь Фрост — рот у нього був чималенький — вищирився так, що аж зблиснули білі зуби.
— Це, властиво, також передбачено в моєму плані як один із ймовірних варіантів розвитку подій, — мовив він. — Я вже казав, що нам треба змусити Стадока самого привезти сюди дружину. Цього можна досягнути двома способами: або пробудити в ньому інстинктивне бажання так вчинити, навіявши йому страх перед нами чи викликавши зростання потягу до неї, або поставити його в умови, за яких він зіллється з нашою справою настільки, що зрозуміє, навіщо нам потрібна його дружина, і діятиме відповідно.
— Власне… власне… — протягнув Візер. — Ви, як завжди, висловлюєтесь трохи інакше, ніж висловився б на вашому місці я, але…
— Де зараз Стадок? — поцікавився Фрост.
— Тут, в одній із камер у протилежному крилі.
— Він вважає, що його заарештувала звичайна поліція?
— Точно не знаю, але припускаю, що так. Для нас це, либонь, не має особливого значення.
— І як ви пропонуєте діяти далі?
— Ми вирішили на якийсь час залишити його на самоті… щоб визріли, так би мовити, психологічні плоди арешту. Я, знаєте, покладаюся — враховуючи, звісно, всі вимоги гуманності — на невеликі незручності… от, скажімо, йому поки що не давали їсти. Щоб позбавити його можливості знімати нервову напругу за допомогою курива, в нього забрали сигарети. Розумієте, ми хотіли б, щоб його свідомість користувалася винятково власними ресурсами…
— Певна річ. А що далі?