— З Бреґдонського лісу й досі жодних новин?
— Поки що ні.
— І ви, отже, вважаєте, що Стадок справді нам підходить?
— Не забувайте, — сказав Фрост, — він цінний для нас не тільки через те, що має дружину-ясновидицю. Ця пара цікава з погляду євгеніки. А по-друге він, думаю, навіть не опиратиметься. Кілька годин потримати його в камері, де головним чинником буде страх, а тоді натиснути на прагнення, піддавшись яким можна того страху позбутися, — і все, на людей такого типу це діє майже безвідмовно.
— Звісно, нічого ми не жадаємо сильніше, ніж єдності — єдності достоту нерозривної, — прорік Візер. — У вас немає жодних причин закидати мені хоч би й найменше нехтування цим елементом наказів, на підставі яких ми діємо. Певна річ, будь-якого залученого до нашого кола новачка гаряче вітатимуть усі… е-е… зацікавлені. Ви ж знаєте, що я змагаю до злуки якомога міцнішої… прагну забезпечити взаємопроникнення таке тісне, таке незворотне, що воно ледь не стиратиме межі індивідуальності. Безперечно, я радо розкрию обійми, щоб прийняти цього молодого чоловіка… щоб його ввібрати… всотати…
Вони сиділи тепер так близько, що майже торкалися головами — от наче збиралися поцілуватися. У Фростовому пенсне відбивалося світло, й очей видно не було; про вираз професорового обличчя свідчила хіба посмішка — широка, але якась напружена. Візер у своєму кріслі весь обм’як, наче його раптом геть покинули всі сили; рот у нього роззявився, нижня губа відвисла, очі змокріли. Людина зі сторони подумала б, що він просто впився. Потім плечі у старого засіпалися, і його потрохи розібрав сміх. Фрост не сміявся, але посмішка в нього ставала дедалі ширшою — і водночас холоднішою; він простягнув руку і поплескав колегу по плечу. І раптом вони різко — аж звалився зі столу, наробивши гуркоту, важезний довідник — кинулися в обійми один одному й так і сиділи, погойдуючись туди-сюди, дряпаючи один одного нігтями по спині й ніби силкуючись із тих обіймів вивільнитися. А кабінет тим часом заполонював спочатку тихий, а тоді дедалі голосніший чи то ґелґіт, чи то регіт — навіть не стареча, а якась звіряча пародія на сміх.
З
Коли двоє поліціянтів витягнули Марка з поліцейського фургона у вологу темряву, а тоді швидко провели у якісь двері і заштовхали до невеликого, слабко освітленого приміщення, де замкнули й надовго залишили самого, він ані гадки не мав, що знов опинився в Белбері. Втім, навіть якби й здогадувався, то навряд чи надав би цьому факту великого значення. Тієї миті, коли Марка затримали біля Нортумберленду, він наче провалився у незнані досі глибини відчаю. Все, кінець — тепер його повісять.
Марк ще ніколи не дивився у вічі смерті, але, мимохіть поглянувши на свою руку (він трохи змерз і потирав долоні, щоб зігрітися), раптом напрочуд ясно збагнув — і це приголомшило його ще більше, — що ось ця рука з усіма п’ятьма нігтями, з жовтою плямою від тютюну на згині вказівного пальця, скоро стане рукою трупа, а згодом — кістяка. Не те щоб він пройнявся жахом, хоч на якусь мить йому ніби й забракло в грудях повітря; його просто вразила повна абсурдність, абсолютна безглуздість такого припущення. Це було зовсім неймовірно — і водночас цілком реально.
Зненацька у пам’яті бурхливим потоком завирували спогади про різні відразливі подробиці страт, відомі зі слів панни Гардкасл, та цього Маркова свідомість уже не витримала: вся та гидь тільки притьмом промайнула у нього в уяві — подумки він мало не скрикнув від жаху, — а тоді щезла майже без сліду. Натомість повернулася думка про смерть. Разом із нею з’явилася було й думка про безсмертя, але не викликала в нього жодного зацікавлення. До чого тут взагалі якесь потойбічне життя? Щастя в іншому, безплотному світі — про те, що там може бути й нещастя, він навіть не подумав, — людину, яку невдовзі мали повісити, чомусь не тішило. Важливо було одне: скоро його вб’ють, і це тіло — слабке, тремтяче, та все ж до розпачу живе тіло, яке належить тільки йому й нікому іншому, — стане мертвим. Існує якась там душа чи не існує — наразі це не має ані найменшого значення. Тіло задихалося від страху, відчайдушно хотіло жити і не мало жодного наміру дати йому подумати про щось інше.
Відчуваючи, що повітря наче й справді бракує, Марк інстинктивно роззирнувся по камері: невже тут немає вентиляції? Над дверима побачив якийсь заґратований отвір. Властиво, той отвір і самі двері — оце й майже все, за що тут могло зачепитися око. Біла підлога, біла стеля, білі стіни, ні тобі стільця, ні стола, ні книжки, ні гачка на одяг — тільки тьмяна лампа посеред стелі.