Було в усьому цьому щось невловимо знайоме, і Маркові вперше спало на гадку, що його, можливо, привезли не до звичайного поліційного відділка, а до Белбері. У темряві зблиснула надія — і тут-таки й погасла. Яка різниця, вирішили Візер із панною Гардкасл та всіма іншими покінчити з ним, передавши в руки правосуддя, чи збираються позбутися його самі — так, як, безперечно, позбулися й Гінджеста? Тепер у нього нарешті відкрилися очі на все, що діялося з ним у Белбері. Певна річ, усі вони — вороги, які вміло грали на всіляких його страхах і сподіваннях, щоб кінець кінцем перетворити на викінченого лакузу, а згодом, використавши для досягнення своїх цілей, — чи й швидше, якщо він не витримає і зламається, — просто убити… Марк дивувався і геть не розумів, як узагалі міг раніше думати інакше. Як можна було вважати, ніби цих людей вдасться задобрити — хай що зробивши задля цього?
Яким же ідіотом він був, яким дитинячим і легковірним дурнем! Марк сів на підлогу — ноги в нього підкошувалися, наче йому довелося пройти сьогодні миль двадцять п’ять, не менше. Навіщо було взагалі їхати до Белбері тоді, на самому початку? Хіба не можна було вже після першої розмови з заступником директора збагнути, що брехня тут висить просто в повітрі, а інтриги — звичний спосіб життя, що встромити ножа у спину колезі тутешнім не важче, ніж випити чаю, а тих, хто оступиться, чекає у кращому випадку глумливий регіт, а в гіршому — смерть? Це ж було ясно, так ясно, ніби хтось прокричав ці слова у мегафон або написав їх на стіні літерами з людину завбільшки! Маркові пригадалося, як розреготався Фіверстоун того дня, коли назвав його «невиправним романтиком». Справді, Фіверстоун… ось чому він повірив Візерові: того рекомендував Фіверстоун. Так… мабуть, його божевілля має давніше коріння, бо як, скажіть, як можна було повірити Фіверстоуну? Адже в того й тоді був такий же акулячий писок, такі ж нахабні манери і така ж звичка не дивитися в очі співрозмовнику. Джейн чи Дімбл розкусили б лорда відразу, в нього ж просто на чолі написано: «падлюка». Купитися на його теревені могли тільки такі маріонетки, як Кері та Базбі… але ж тоді, коли він, Марк, познайомився з Фіверстоуном, Кері з Базбі аж ніяк не видавалися йому маріонетками. Надзвичайно ясно — і водночас із неабияким подивом — він пригадав собі, як ставився до бректонських «прогресистів» тоді, коли його вперше допустили до їхнього кола; з іще сильнішим здивуванням, ба навіть із недовірою до себе самого він згадував, як, щойно перейшовши до Бректону, ледь не з благоговінням дивився на проректора зі скарбником, що сиділи, нахилившись один до одного, у загальній кімнаті і пошепки про щось перемовлялися, як, вдаючи, наче геть поглинутий якимсь часописом, прислухався до уривків із їхніх розмов, що вряди-годи долітали до нього, і як йому хотілося, просто-таки страшенно хотілося, щоб хтось із них підійшов і заговорив до нього. Спливло чимало часу, і ось нарешті це сталося. В нього перед очима ніби наяву постав він тогочасний: смішний дрібненький «чужак», якому до смерті кортіло стати «своїм», наївний простак, що приймав за чисту монету всі побрехеньки, якими його годували, вважав усе це виявами великої довіри і почувався так, наче отримав запрошення мало не до всесвітнього уряду. Невже він був таким недоумком завжди, від самого народження? І тоді, коли у школі геть закинув навчання і трохи берега не пустився від розпачу, намагаючись потрапити до гурту «силаків» — обраних героїв, якими захоплювалися геть усі учні, — і втративши при цьому єдиного справжнього друга? І тоді, коли ще зовсім малим бився з Міртл, бо підозрював, що вони з сусідською Памелою мають якісь свої секрети?
Він ніяк не міг збагнути, чому всі ці думки прийшли йому до голови тільки тепер — це ж давно вже мало бути ясно, як Божий день! Марк і не здогадувався, що насправді вони часто пробували достукатися до його свідомості, та він одразу ж відганяв їх — адже погодитися з ними означало розірвати геть усе плетиво свого життя, відмовитися чи не від кожного прийнятого раніше рішення і розпочати все спочатку. Бодай допустивши саме існування таких думок, треба було погодитися на те, що попереду — сила-силенна найрозмаїтіших проблем, і з кожною доведеться щось робити, якось вирішувати, і не буде всьому цьому ні кінця, ні краю… Тепер же полуда спала йому з очей власне через те, що тут уже нічого зробити не можна було. Його повісять. Життєвий шлях стрімко наближається до кінця. Плетиво життя втратило будь-яку цінність, він ним більше не скористається, тож не гріх його й змахнути, все одно оплачувати виставлений правдою рахунок не треба — не буде більше ні важких рішень, ні змін. Такий наслідок випробування страхом смерті Візер із Фростом, либонь, не передбачили.