Жодні питання морального характеру Марка в ті хвилини зовсім не хвилювали. Він озирався на своє життя не з соромом, а з відразою — таке воно було сіре й безрадісне. Ось він — малюк у коротких штанцях — ховається в кущах під парканом і підслуховує, про що там базікають Міртл із Памелою, вперто не звертаючи уваги на те, що насправді їхні балачки зовсім йому не цікаві. Ось він наполегливо змушує себе повірити, що страх як любить проводити неділі в галасливій компанії кремезних «силаків», хоч насправді в глибині душі — тільки тепер у нього нарешті відкрилися очі — мало не тужить за спокійними прогулянками в товаристві Пірсона, того Пірсона, якого йому так важко було кинути, залишити позаду. Ось трохи згодом він ретельно перечитує пустопорожні романи для дорослих і п’є пиво, хоч насправді його тягне до Джона Бюкена й імбирного лимонаду.
Довгі години, витрачені на те, щоб засвоїти жаргон, прийнятий у кожному з товариств, до яких щастило пробитися… постійне намагання цікавитися тим, що його геть не цікавило, і здобувати знання, зовсім йому не потрібні… ледь не героїчне жертвування всіма, хто був милий його серцю, і всім, що було справді йому до вподоби… жалюгідні спроби вдавати, ніби ті «силаки», бректонські «прогресисти» чи HIKE взагалі можуть комусь подобатися — все це раптом звалилося на нього, як сніг на голову, приголомшило і сповнило гірким розчаруванням. Чи робив він коли-небудь у житті те, чого справді хотів? Спілкувався з тими, хто йому подобався? Хоча б їв та пив те, що смакувало? Маркові стало до болю шкода себе — яким же прісним, яким нудним було все його життя!
За звичайних умов йому на думку відразу прийшло б чимало цілком вірогідних пояснень, чому все склалося саме так, а не інакше, вся відповідальність за те, що він опинився тепер біля розбитого корита, лягла б на уявні плечі різних безликих сил, вплинути на які годі… залишалося б тільки скрушно зітхнути і з усім цим змиритися. Тут завинила б і «система», і прищеплений батьками «комплекс меншовартості», й «особливості нашого часу»… Проте цього разу нічого такого не сталося. «Науковий» світогляд ніколи не був для Марка справжньою життєвою філософією, яка входить людині у плоть і кров. Ці погляди жили тільки у нього в голові, були частиною зовнішнього, виставленого напоказ образу, який тепер зникав трохи не на очах, просто випаровувався. Він добре розумів, навіть над цим не замислюючись, що на те розбите корито, на те порожнє наче стара іржава бляшанка життя, на те блукання посушливим і задушливим пустищем прирік себе він сам, тільки він сам і ніхто інший.
Несподівано йому спало на гадку, що для Джейн його смерть стане благом. За весь час до того пустища вторгалося тільки четверо людей зі сторони: в дитинстві — Міртл, у школі — Пірсон, в коледжі — Деністон і ось тепер — Джейн. Прихильність сестри він здобув, коли виріс у «головастого» братика, який одну по одній здобував різні стипендії і спілкувався з впливовими людьми. Вони були близнюками, та в дитинстві вона чомусь грала роль старшої сестри; згодом же перетворилася на сестру молодшу Він повністю втягнув Міртл у свою орбіту; властиво, саме її здивовані очі і простодушні слова у відповідь на його захоплені розповіді про чергове коло «обраних», до якого йому щастило пробитися, були тоді для нього чи не єдиною справжньою втіхою. Та з тієї ж причини вона перестала бачити й оцінювати його життя ззовні. Так квітка, яку пересадили з саду на пустище, поміж іржаві бляшанки, сама обернулася на таку ж бляшанку. Дружбу з Пірсоном і Деністоном він погубив власними руками. І щойно тепер Марк збагнув, що збирався зробити з Джейн. Якби все пішло так, як слід, якби він таки досягнув того становища, якого прагнув, вона мала б стати великою, поважною пані… великою і потаємною, потаємною в тому сенсі, що тільки невеличкій жменьці втаємничених було б відомо, хто насправді ця дивовижно вродлива жінка і чому так важливо добитися її прихильності… Що ж, Джейн, можна сказати, пощастило. Тепер він розумів, які прохолодні джерела і бистрі потоки, які розлогі луки і тінисті сади ховалися від його очей у глибинах її єства — і все те дихало щастям, свіжістю і якимсь незнаним досі чаром… і все те він міг просто знищити, отруїти — якби тільки знав раніше, як туди потрапити. Вона належала до тих інших людей — таких, як Пірсон, як Деністон, як Дімбли, — людей, здатних сприймати життя таким, яке воно є, і тішитися тим, що мають. Словом, Джейн зовсім на нього не подібна… добре, що тепер він нарешті дасть їй спокій. Якось вона вже це переживе… певно, що переживе. Вона старалася, робила, що могла, та все ж так ніколи по-справжньому його й не полюбила. Та й хто коли-небудь любив його по-справжньому? Як по правді, то ніхто й ніколи…