Тієї миті заскреготів у замку ключ, і всі думки враз вилетіли Маркові з голови; натомість його знов охопив суто фізичний — аж пересохло в горлі — страх перед смертю. Він зіп’явся на ноги, став спиною до найдальшої стіни і втупився у двері — так, ніби міг порятуватися від страти, постійно тримаючи на оці кожного, хто увійде.
Увійшов до камери не поліціянт, а чоловік у бездоганному сірому костюмі; він глянув на Марка, і пенсне в нього на носі зблиснуло, піймавши промінь світла від лампи. Очі ховалися десь за скельцями, і щось у них прочитати було годі. Марк відразу збагнув, хто перед ним, і остаточно переконався, що знаходиться в Белбері, та не це змусило його витріщити очі ще ширше і майже забути від подиву всі свої страхи. Таким він Фроста не бачив ще ніколи… а може, просто не хотів бачити? Зовні професор виглядав так само, як і раніше: гостра борідка, бліде, аж біле чоло, виразні риси обличчя, широка посмішка, від якої віяло мало не арктичним холодом… Проте Марк ніяк не міг зрозуміти, чому досі не помічав чогось такого, що змусило б перелякано відсахнутися від цього чоловіка першу-ліпшу дитину; забачивши його, будь-яка собака вмить наїжилася б і з гарчанням забилася б подалі в куток. Сама смерть здавалася тепер не такою страшною, як думка про те, що ще шість годин тому він Фростові до певної міри довіряв, прагнув здобути його довіру і навіть змушував себе повірити в те, що спілкуватися з ним не так уже й неприємно.
XII. Непогідна ніч
1
— Що ж, — сказав Дімбл, — тут нікого немає.
— Ще хвилину тому він був тут, — мовив Деністон.
— Ви певні, що справді когось бачили? — запитав Дімбл.
— Ну, мені здавалося, наче я бачу, — відповів Деністон. — Але напевне не стверджуватиму.
— Якщо тут хтось був, то він має бути зовсім близько…
— Може, покличемо його?
— Тихо! Чуєте? — втрутилася Джейн. На кілька секунд вони завмерли.
— Це ж тільки той старий віслюк, — озвався Деністон. — Лазить собі в кущах там нагорі…
Знову запала тиша.
— З сірниками він поводився доволі дивно, — сказав за якусь хвилину Деністон, розглядаючи освітлену багаттям землю. — Навряд чи бродяга…
— З іншого боку, — докинув Дімбл, — ледве чи Мерлін прийшов сюди просто зі свого п’ятого століття з сірниками в кишені.
— І що нам тепер робити? — запитала Джейн.
— Навіть не уявляю, що скаже МакФі, якщо ми так і повернемося до маєтку з порожніми руками, — посміхнувся Деністон. — Ми відразу почуємо, що ось те і те робили неправильно, а мали натомість…
— Дощ перестав, — мовив Дімбл. — Думаю, тепер нам краще повернутися до машини і далі шукати ті білі ворота. Що ви там розглядаєте, Артуре?
— Сліди, — відказав Деністон. Він відступив на кілька кроків від вогню до стежки, якою вони спустилися у видолинок, нахилився над землею і щось роздивлявся, присвічуючи собі ліхтариком. — Погляньте, — мовив він, раптом випроставшись, — тут було кілька людей. Ні, ближче не підходьте, затопчете. Бачите?
— Хіба це не наші з вами сліди? — недовірливо запитав Дімбл.
— Деякі з них спрямовані у протилежний бік. Ось, бачите, тут… і тут…
— Може, їх залишив сам бродяга? — розмірковував уголос доктор.
— Якщо тільки то був бродяга…
— Він не міг піднятися стежкою так, щоб ми його не побачили, — озвалася Джейн.
— Якщо не піднявся нею ще до того, як ми сюди прийшли, — мовив Деністон.
— Але ж ми всі його бачили! — не здавалася Джейн.
— Ходімо, — сказав Дімбл. — Треба простежити ці сліди догори… хоч далеко ми, мабуть, по них не дійдемо. А тоді повернемося до машини і поїдемо далі шукати ворота.
Нагорі земля під ногами змінилася травою, і сліди зникли. Вони ще двічі обійшли довкола видолинка, проте так нічого й не знайшли, а тоді вирушили назад до дороги. Хмари на небі розвіялися, і над усім видноколом панував тепер величний Оріон.
2
Заступник директора не стуляв очей майже ніколи. Коли втома брала своє, ковтав зазвичай якісь пігулки, але траплялося таке рідко, бо вже давно і вдень, і вночі Візер переважно провадив химерне життя, що текло десь на межі між сном і явою. Він навчився відводити хтозна-куди більшу половину своєї свідомості й у відносинах із зовнішнім світом покладався хіба на чверть свого мозку, не більше. Звісно, кольори, смаки, запахи та інші відчуття били по його почуттях так само, як і в усіх інших людей, та глибше не сягали. Набуті півстоліття тому манери і звичний спосіб спілкування функціонували вже майже незалежно, ніби грамофонна платівка; на цю платівку він цілковито звіряв тепер і розмови з підлеглими, і наради, і засідання — словом, всю рутинну, повсякденну працю. Отже, платівка справно крутилася, творячи такий знайомий усім неуважливий і водночас невловимо зловісний образ, а душа тим часом жила своїм власним життям. Так він досягнув того, до чого здавна прагнули деякі містики — не тільки очистив свій дух від почуттів, але й звільнив його від розуму.