Тож і десь за годину після того, як Фрост пішов до Марка, Візер не спав. Якби хтось зазирнув до нього в кабінет, то побачив би, що він нерухомо сидить за столом, склавши руки і похиливши на груди голову. Сторонньому спостерігачеві могло б видатися, ніби його здолала дрімота, але очі в нього були відкриті. На обличчі ніхто не зумів би помітити й натяку на щось таке як вираз; насправді Візер перебував десь дуже далеко, і годі було сказати, що з ним там відбувалося, — чи він зазнавав страждань, чи насолоди, чи сам змушував когось страждати, — адже мало кому достеменно відомо, що діється з такими душами, коли нить, яка пов’язує їх із природним плином речей, натягнута до межі — але ще не розірвалася. Так чи інакше, коли в нього біля ліктя задзвонив телефон, він навіть не здригнувся і відразу підняв слухавку:
— Слухаю.
— Це Стоун, сер, — почувся голос. — Ми знайшли склеп.
— Так, пане Стоун, продовжуйте…
— Але він порожній.
— Порожній?
— Так, сер.
— Послухайте, любий мій пане Стоун, а ви певні, що знайшли саме те, що нам потрібно? Можливо…
— О, так, сер, я абсолютно певний. Це щось схоже на невелику крипту, вона кам’яна, але там є і цегла — без сумніву, римська. Посередині — підвищення, щось наче вівтар або ліжко.
— І там нікого немає — я правильно вас зрозумів? І не було?
— Нам здається, сер, що ще недавно там хтось був.
— Прошу вас, пане Стоун, висловлюйтесь якомога ясніше…
— Там є вихід, сер, тобто тунель, який тягнеться на південь. Ми відразу пішли тим тунелем. Він виходить на поверхню приблизно за вісімсот ярдів звідти, за лісом.
— Виходить? Там що, є якась арка чи ворота… чи двері?
— В тому-то й річ, сер! Вийти ми вийшли, та тільки там і натяку немає на щось подібне. Складається враження, що зовсім недавно там усе просто рознесли на друзки… можливо, вибухівкою. Так, наче в самому кінці той тунель був завалений камінням і згори засипаний землею, а хтось, намагаючись звідти вибратися, висадив усе те в повітря. Зараз там сам чорт ногу зломить…
— Продовжуйте, пане Стоун. Як ви діяли далі?
— Згідно з вашим розпорядженням, сер, я зібрав усіх наявних в тій окрузі поліціянтів і розіслав їх навколо шукати чоловіка, про якого ви мені говорили.
— Зрозуміло. І як ви їм його описали?
— Суто з ваших слів, сер: старий із дуже довгою або недбало обрізаною бородою, у незвичному вбранні, можливо, в мантії. В останню мить мені спало на думку попередити їх, що на ньому може взагалі не бути жодного одягу.
— Чому вам спало на думку так сказати, пане Стоун?
— Бачте, сер, я не знаю, скільки він там пробув… мені взагалі немає до цього діла. Просто я чув, що тканини, які довго лежали в таких-от місцях, розпадалися на шматки, коли їх виносили на повітря. Сподіваюся, сер, ви не припускаєте, ніби я намагаюся вивідати інформацію, яка мене не стосується. Мені тільки здалося, що буде добре, якщо я…
— Ви абсолютно праві, пане Стоун, — перебив його Візер. — Будь-які щонайменші вияви цікавості з вашого боку можуть мати просто катастрофічні наслідки… звісно, для вас, пане Стоун, адже, віддаючи вам розпорядження стосовно того чи іншого завдання, я дбаю насамперед про ваші інтереси. Будьте певні, ви можете розраховувати на цілковиту мою підтримку, зважаючи на те достоту… е-е… делікатне становище, в якому ви опинилися… ясна річ, без жодного злого умислу з вашого боку.
— Дуже дякую, сер. Я радий… бачу, ви схвально поставилися до того, що я сказав поліціянтам про одяг…
— Ну, щодо цього може бути багато думок, і зараз зовсім не час їх обговорювати… А які вказівки ви дали своїм людям на той випадок, якщо вони знайдуть таку… е-е… особу?
— Із цим теж виникли певні труднощі, сер. З першою групою я послав свого помічника, отця Дойла, — він знає латину. На чолі другої поставив інспектора Ренча і дав йому той перстень, який ви мені передали. Що стосується третьої групи, то мені залишалося хіба подбати про те, щоб до її складу потрапила бодай одна людина, яка говорить валлійською…