— Я ж не заперечую, що їм добре разом, — буркнув МакФі.
— Ну, а я про що?! — вигукнула Айві.
— …але я хотів би розібратися з цим детальніше, — вів далі ольстерець. — На мою думку, в усьому цьому криється протиріччя, і свідчить воно про те, що в основі того життя, яке ми провадимо тут, у Сент-Ен, лежить фальш.
Ґрейс Айронвуд, яка досі спокійно дрімала у кріслі, раптом широко розплющила очі і втупила їх у МакФі, а пані Дімбл нахилилася до Каміли і прошепотіла:
— Йшов би він уже спати чи що… Знайшов час!
— Про що це ви, МакФі? — запитав господар.
— Про те, що стосовно нерозумних створінь ми проводимо політику, якої не можемо дотримуватися послідовно. Більше того, дозволю собі зауважити, що ви ніколи й не намагалися виявляти тут хоч якусь послідовність. Ведмедя тримають в будинку і годують яблуками й патокою, аж доки він мало не лускає…
— Ні, ви тільки послухайте! — не витримала Айві. — А хто ж це постійно підсовує йому яблука, га?
— Ведмедя, отже, — незворушно продовжував МакФі, — тримають в будинку і носяться з ним, як курка з яйцем, а свиней натомість тримають у хліві, а потім ріжуть і роблять з них бекон. Мені цікаво було б почути філософське обґрунтування такого, з дозволу сказати, розрізнення.
Айві спантеличено зиркала то на усміхненого Ренсома, то на цілком серйозного МакФі.
— Це ж просто дурня якась, — мовила нарешті вона. — Де таке чувано — робити бекон з ведмедя?
Ольстерець нетерпляче змахнув рукою і спробував щось відповісти, та його слова заглушив спершу гучний сміх господаря, а потім — різкий порив вітру, від якого аж задеренчали шибки у вікнах.
— Їм там, напевне, зараз нелегко, — зітхнула пані Дімбл.
— Мені така погода подобається, — озвалася Каміла. — Хотіла б я бути зараз надворі, десь на вершині високого пагорба… Шкода, що ви не відпустили мене з ними, сер.
— Подобається? — здивувалася Айві. — А мені щось не дуже… Ви тільки послухайте, як виє вітер! У мене б аж мороз дер по спині, якби я була сама… І навіть якби ви, сер, були у себе нагорі. Мені чомусь здається, що власне в таку погоду вони до вас і приходять…
— Вони взагалі не звертають на погоду жодної уваги, Айві, — відказав Ренсом.
— Знаєте, — вела далі Айві, трохи стишивши голос, — я от не можу збагнути одну річ… Вони такі моторошні — ті, що приходять до вас. Я б нізащо не поткнулася тоді нагору, навіть якби мені сто фунтів давали. Та до Бога я такого не відчуваю — хоч Він мав би бути ще страшнішим… ну, ви ж розумієте, про що я, сер.
— Колись так і було, — мовив Ренсом. — Ти маєш рацію, Айві: ангели — не надто підхоже товариство для людей, навіть якщо то добрі ангели і добрі люди. Про це пише св. Павло. Але з самим Малелділом усе зовсім інакше; все змінилося після того, що відбулося у Вифлиємі.
— Уже ж скоро й Різдво, — пригадала Айві, ні до кого зосібна не звертаючись.
— До того часу пан Меґз буде вже з нами, — сказав Ренсом.
— Через кілька днів, сер, — всміхнулася Айві.
— Ви чули? — запитала раптом Ґрейс Айронвуд. — Як на мене, то був не тільки вітер…
— Здається, я чула тупіт копит, — мовила пані Дімбл.
— Ну звісно! — зірвався на ноги МакФі. — 3 дороги, Пане Бультитюде, десь там мають бути мої чоботи. Це ж знову двійко тих Броудових коней… топчуться, напевне, по моїй селері. Якби ж то ви дозволили мені поскаржитися в поліцію… Ну скажіть, хіба не можна тримати їх під замком?.. — натягуючи макінтош, він і далі сердито щось бубонів, та слова вже годі було розібрати.
— Каміло, подайте мені милицю, будь ласка, — попросив Ренсом. — Заждіть, МакФі, ми вийдемо разом. Всіх решта прошу залишатися тут.
На обличчі в нього з’явився вираз, який дехто з присутніх бачив чи не вперше. Жінки завмерли хто де і тільки дивилися одна на одну широко розплющеними очима, а Ренсом із МакФі за кілька секунд стояли вже у сінях. Задні двері тремтіли і здригалися під могутніми поривами вітру так, що ледь не злітали з завіс, і годі було збагнути, стукає хтось у них чи ні.
— Відчиніть, — наказав господар, — і станьте позаду.
Кілька секунд ольстерець возився з замками. Хтозна, чи збирався він прислухатися до Ренсомових слів і справді відступити назад; під натиском вітру двері розчахнулися з такою силою, що його вмить відкинуло назад і притиснуло до стіни. У світлі, що лилося з сіней, Ренсом, який нерухомо стояв, опираючись на милицю, побачив на тлі нічної чорноти чіткий силует велетенського коня — спітнілого й спіненого, з вишкіреними жовтими зубами, широко роздутими ніздрями, пригнутими до голови вухами і палаючими очима. Кінь підійшов до дверей так близько, що передніми копитами стояв мало не на самому порозі. На ньому не було ні сідла, ні стремен, ні вуздечки, а проте тієї ж миті з його спини на землю зістрибнув якийсь чоловік. Він видавався страшенно кремезним і високим — просто велетень та й годі. Руде з сивиною волосся і така ж борода розмаялися на вітрі так, що обличчя зовсім не було видно, і тільки коли незнайомець ступив крок уперед, Ренсом побачив, у що він одягнутий: то був рваний плащ кольору хакі, мішкуваті штани і подерті черевики.