— Ти добре сказав, — відгукнувся незнайомець. — Я думав, що відповідь на це запитання знають тільки троє людей у цілому світі. Але друге буде складніше. Де зараз перстень короля Артура? Який володар зберігає у своєму домі цей скарб?
— Цей перстень, — відповів Ренсом, — зараз на пальці в самого Артура, в царському домі на круглому наче чаша острові Абгалджин, що за морем Лур на Переландрі. Адже Артур не помер; Господь наш забрав його туди, і там він разом із Єнохом, Іллею, Мойсеєм і царем Мельхиседеком чекатиме кінця часів та повалення Сульви. Саме в Мельхиседекових палатах цей перстень і виблискує самоцвітами на пальці у пендраґона.
— Добре сказано, — схвально кивнув прибулець. — У нас вважалося, що це відомо тільки двом людям у світі. Але відповідь на третє запитання знав тоді тільки я. Хто буде пендраґоном у той час, коли Сатурн зійде зі своєї сфери? У якому світі осягнув той чоловік військове мистецтво?
— У світі Венери осягнув я мистецтво війни, — промовив Ренсом. — Лурґа зійде скоро — чекати зосталося вже недовго. Я — пендраґон.
Так мовивши, Ренсом відступив на крок назад, бо в очах у прибульця зблиснув якийсь зовсім новий вираз, і він подався вперед. Якби тієї миті їх побачив хтось зі сторони, то, напевне, подумав би, що зараз вони кинуться один на одного з кулаками. Та в незнайомця не було жодних ворожих намірів. Наче гора, повільно й важко, проте водночас і зграбно, опустився він на одне коліно — і тільки тоді перестав дивитися на Ренсома згори вниз.
2
— Так, це цілком несподівано ставить нас перед доволі цікавою проблемою, — сказав Візер Фростові, коли вони, залишивши двері прочиненими, посідали в сусідній кімнаті. — Мушу зізнатися, що зовсім не очікував якихось серйозних труднощів, пов’язаних із мовою.
— Треба негайно знайти спеціаліста з кельтської, — озвався професор. — Філологів у нас, на превеликий жаль, майже немає. Зараз і не пригадаю нікого, хто б спеціалізувався на давніх британських мовах… Нам міг би підказати когось Ренсом — якби тільки ми знали, де його знайти. Ваші люди так нічого про нього й не розвідали?
— Вам, звісно, не треба нагадувати, — мовив Візер, — що ми прагнемо знайти доктора Ренсома не тільки через його досягнення на поприщі філології. Якби нам вдалося зачепитися хоч за найтоншу ниточку, то, можу вас запевнити, ми б уже давно мали б задоволення… е-е… вітати його тут, у нас.
— Звичайно. Його, можливо, взагалі немає на Землі.
— Мені доводилося якось із ним зустрічатися, — сказав, прикривши повіки, Візер. — Видатний чоловік, по-своєму… Його проникливість та інтуїція могли б і нам стати у великій пригоді, якби тільки він не перейшов на бік реакції. Достоту сумно про це згадувати…
— Певна річ, — перебив його Фрост. — До речі, сучасну валлійську знає Стрейк, його мати була валлійкою.
— Звісно, було б набагато краще, — відказав Візер, — якби ми не виносили на люди наші, так би мовити, домашні справи. Мені, наприклад, — та й вам, без сумніву, теж, — дуже не хотілося б запрошувати задля цієї справи спеціаліста з кельтської звідкілясь зі сторони.
— Про спеціаліста ми, ясна річ, подбаємо, як тільки переконаємось, що можемо обходитися без його послуг, — запевнив Фрост. — Мене більше непокоїть те, що ми марнуємо час. Якого поступу ви сягнули зі Стрейком?
— О, тут усе чудово, просто чудово, — втішився заступник директора. — Правду кажучи, я навіть трохи розчарований… тобто, хочу я сказати, мій учень просувається вперед так швидко, що, можливо, доведеться відмовитися від одного задуму, який видавався мені вельми привабливим. Я, знаєте, подумав, що було б дуже непогано і навіть… е-е… доречно, якби обидва наші учні пройшли ініціацію разом. Як на мене, то й вам це мало б припасти до вподоби. Втім, якщо Стрейк буде готовий раніше за Стадока, то я, звісно, не стоятиму у нього на дорозі. Ви ж розумієте, любий мій друже, я зовсім не маю на меті влаштувати якесь змагання, щоб порівняти ефективність наших із вами методів — насправді дуже різних…
— Навіть якби у вас і було таке бажання, то все одно нічого не вийшло б, — мовив Фрост. — Я поки що розмовляв зі Стадоком тільки раз — кращого результату годі й очікувати. Про Стрейка я згадав тільки тому, що хотів з’ясувати, чи відданий він уже нашій справі настільки, щоб його можна було відрекомендувати нашому гостеві.