— Ну… що стосується відданості… — замимрив Візер, — то у певному сенсі… опускаючи деякі тонкі нюанси… хоч я, звісно, не маю жодних сумнівів стосовно того, що всі ці нюанси надзвичайно важливі… словом, я б не вагався… ми, безперечно, могли б…
— Думаю, — сказав Фрост, — комусь треба постійно тут чергувати. Він може прокинутися щохвилини. Наші учні — Стрейк зі Стадоком — могли б змінювати один одного. Ніщо не заважає їм трохи попрацювати задля нашої справи ще до повної ініціації. Накажемо дзвонити нам, як тільки виникне найменша потреба, — і все.
— Гадаєте, пан… е-е… Стадок уже достатньо просунувся?
— Це не має жодного значення. Зашкодити нам він не зможе, вибратися звідси — також. Зрештою, тут треба просто сидіти, нічого більше. Для нього це буде непогана перевірка.
З
МакФі, який щойно в запеклій суперечці поклав на обидві лопатки і Ренсома, і Алькасанову голову за допомогою одного просто-таки неймовірного аргумента (уві сні той аргумент видавався абсолютно неспростовним, та в чому саме він полягав, ольстерець так ніколи і не пригадав), зненацька прокинувся від того, що хтось сильно трусив його за плече. Він раптом відчув, що страшенно змерз… і ще в нього зовсім задубіла ліва нога… а тоді враз збагнув, що дивиться просто в обличчя Деністонові, який нахилився над ним. До сіней, здавалося, набилося чимало люду — тут був і Деністон, і Дімбл, і Джейн. Усі троє, мокрі до нитки і вимащені в болоті, виглядали добряче потомленими.
— З вами все гаразд? — запитав Деністон. — Я вже кілька хвилин не можу вас добудитися.
— Добудитися? — перепитав МакФі так, наче ще не зовсім прийшов до тями, а тоді раз чи два проковтнув слину й облизав губи. — Так, так… зі мною все добре. — Тут він ніби щось пригадав, різко випростався і сказав: — Тут був якийсь чоловік.
— Який ще чоловік? — запитав Дімбл.
— Ну… — МакФі, здавалося, геть розгубився. — Хтозна… це все не так легко… Як по правді, то я заснув, коли ми тут говорили… а про що — хоч убийте, не згадаю.
Деністон із Дімблом і Джейн перезирнулися. Хоч МакФі й полюбляв зимовими вечорами перехилити скляночку гарячого пуншу, п’яним вони його не бачили ще ніколи. Та вже наступної миті він зірвався на ноги і вигукнув:
— Сили небесні, таж сюди зі мною прийшов було й господар! Мусимо обшукати дім і сад, мерщій! То, напевне, був якийсь ошуканець чи шпигун. Тепер я розумію, що зі мною сталося: він мене загіпнотизував. Приїхав верхи… значить, десь тут має бути і кінь.
Ці слова неабияк усіх стривожили. Деністон різко розчахнув двері до кухні; за ним туди кинулися й усі решта. Спочатку вони не побачили нічого, крім якихось неясних тіней у червонястих відсвітах пригаслого вогню; було очевидно, що вугілля в піч не підкидали вже кілька годин. Та ось Деністон намацав вимикач, кухню залило світло — і на мить усім аж сперло віддих. Четверо жінок сиділи кожна на своєму звичному місці і міцно спали. Галка чапіла на спинці порожнього крісла і теж спала. Спав і Пан Бультитюд: він розтягнувся на підлозі перед піччю і мирно, по-дитячому похропував. Пані Дімбл було, напевне, не надто зручно, бо вона заснула, поклавши голову на стіл, а в руках і далі тримала наполовину зацировану шкарпетку. Дімбл дивився на неї з тією непідробною жалістю, якою завше проймаються чоловіки, побачивши заснулу людину, особливо ж — свою дружину. Каміла граціозно згорнулася клубочком у кріслі-гойдалці, неначе кішка, що може заснути де завгодно. Пані Меґз спала, широко роззявивши рота, а Ґрейс Айронвуд сиділа випроставшись і тільки трішки схиливши набік голову, так, ніби прийняла тягар примусового сну з суворим терпінням.
— З ними все буде добре, — мовив МакФі, і собі поза спинами інших зазирнувши до кухні. — Він зробив з ними те саме, що зі мною. Немає часу їх будити, ходімо.
З кухні вони вийшли до вимощеного кам’яними плитами коридору. Після нічних блукань — спочатку у рясний дощ, а потім під завивання шаленого вітру, — тиша, що стояла в будинку, всім, крім ольстерця, видавалася напрочуд глибокою. Вмикалося світло, і перед ними одна по одній поставали кімнати та коридори — порожні і якісь наче покинуті, як то буває, коли заходиш серед ночі до яскраво освітленого, але пустого покою, і бачиш погаслий камін, вечірню газету на дивані і незаведений годинник. Втім, унизу ніхто й не сподівався побачити щось інше.
— А тепер — нагору, — сказав Дімбл.
— Там світиться, — мовила Джейн, коли вони підійшли до сходів.
— Ми ж самі ввімкнули там світло з коридору.
— Навряд, — засумнівався Деністон.