— Вибачте, — повернувся Дімбл до МакФі, — але першим, мабуть, піду я.
До першого сходового майданчика вони йшли у темряві; на другий уже падало згори трохи світла. Сходи складалися з трьох частин, кожна наступна відходила під прямим кутом від попередньої, тож побачити, що діється нагорі, можна було хіба з другого майданчика. Деністонові і Джейн, які йшли позаду, впало у вічі, що Дімбл із МакФі застигли там як укопані; у напівтемряві біліли тільки їхні обличчя, все решта ховала густа сутінь. Ольстерець міцно, немов капкан, у який потрапила здобич, зціпив зуби; на лиці у нього читалася і ворожість, і страх. У Дімбла, навпаки, аж щелепа відвисла від здивування. Напруживши втомлені ноги, Джейн притьмом подолала решту східців і зупинилася поруч із ними.
Згори, з-понад балюстради, на них дивилися двоє чоловіків у пишних, широких одежах: один був зодягнений у блакитне, другий — у червоне. Блакитне вбрання було на господареві, і Джейн на якусь мить пронизала одна просто-таки жахлива думка. Скидалося на те, що між обидвома постатями нагорі багато спільного… і, зрештою, що вона взагалі знає про цього Ренсома? Він заманив її до свого маєтку, змусив бачити сни, буквально кілька годин тому відкрив їй очі на страх перед пеклом… А тепер вони тут удвох, обговорюють свої таємниці і займаються тим, чим заведено займатися у таких-от людей, коли всіх інших мешканців дому спроваджено геть чи просто приспано. Один побував у відкритому космосі, інший кільканадцять століть пролежав під землею… один називав іншого ворогом, та варто було їм зустрітися, як вони відразу ж злилися докупи, немов дві краплини ртуті. На незнайомця вона в ці хвилини майже не звертала уваги. Господар був без милиці, і Джейн, здається, ніколи раніше й не бачила, щоб він стояв так рівно і спокійно. У світлі, що лилося ззаду, волосся і борода творили навколо його обличчя осяйний золотавий ореол, а придивившись, вона помітила, що в кучерях у нього над чолом теж зблискує золото. Розмірковуючи про все це, Джейн раптом упіймала себе на тому, що дивиться просто у вічі незнайомцеві, а тоді зауважила, який він кремезний, височенний і… страхітливий. А ще, очевидно, у цілком дружніх стосунках із господарем, бо онде нахиляється до нього і щось каже, показуючи пальцем на неї…
Слів вона не зрозуміла, та їх зрозумів Дімбл. Доктор добре розчув, як Мерлін звернувся до Ренсома мовою, яка видалася йому схожою на доволі дивну латину:
— У твоєму домі, сер, я бачу найбрехливішу жінку з усіх, що живуть тепер на світі.
Господар відповів тією ж мовою:
— Ти помиляєшся. Вона, без сумніву, грішна, як і всі ми, та помисли в неї чисті.
— Сер, — знов озвався Мерлін, — знай, що жінка ця винна в учинку, який принесе Лоґресу лиха не менше, ніж завдав колись своїм ударом Балін. Адже Божий задум полягав у тому, що вона разом зі своїм мужем мала зачати дитину, яка згодом на тисячу літ прогнала б ворогів із Лоґресу.
— Вона вийшла заміж не так давно, — сказав Ренсом. — Дитина ще народиться.
— Будь певний, сер, що ця дитина не народиться вже ніколи, бо година її зачаття минула. З власної волі вони безплідні; я й не здогадувався, що звичаї з Сульви пустили вже серед вас таке глибоке коріння. Сотні поколінь обидва ці роди прямували до того, щоб підготувати зачаття тієї дитини, і якщо тільки Господь не поверне плин часу назад, таке поєднання сімені, часу й місця не повториться більше ніколи.
— Годі про це, — перервав його Ренсом. — Вона розуміє, що ми говоримо про неї.
— Ти б учинив велику милість, — мовив Мерлін, — якби звелів відрубати їй голову; навіть дивитися на неї мені огидно.
Хоч Джейн і розбиралася так-сяк в латині, з цієї розмови вона не втямила нічого. Старий друїд мав дивну вимову і вживав слова, які їй ніколи не траплялися, — адже Апулей і Марціан Капела були для нього мало не класиками сучасності, а за витонченістю його мова нагадувала мову з «Hisperica Famina». Натомість Дімбл зрозумів усе і, ступивши крок уперед, щоб загородити собою Джейн, голосно запитав:
— Заради Бога, Ренсоме, що це все означає?
Мерлін знову заговорив по-латині, і господар повернувся до нього, та Дімбл сказав:
— Відповідайте, Ренсоме. Що тут відбувається? Чому на вас таке вбрання? Що робить тут цей кровожерливий старий?
МакФі знався на латині ще гірше за Джейн, але від самого початку ні на секунду не зводив із Мерліна лютого погляду; так дивиться сердитий тер’єр на ньюфаундленда, який ненароком забрів до нього на подвір’я. Тепер втрутився у розмову і він:
— Докторе Ренсом, я не знаю, хто цей чолов’яга, і не говорю латиною. Зате мені добре відомо, що цілий вечір ви не спускали з мене ока, а потім ще й дозволили мене загіпнотизувати. Хочете вірте, хочете ні, але не дуже приємно бачити вас тут у вбранні якогось блазня з дешевої оперетки, та ще й у товаристві цього йога, чи шамана, чи попа, чи хто він там… І скажіть йому, щоб так на мене не дивився — я його не боюсь. Якщо ви, докторе Ренсом, перейшли на інший бік після всього, що робили і говорили… що ж, навряд чи я стану вам тут у пригоді. Можете мене вбити, але обвести себе довкола пальця я не дозволю. Ми чекаємо пояснень.