І розбудіть жінок, нехай його нагодують… віднесуть йому пляшку бургундського і що там у них є під рукою холодного. А тоді всім спати. Немає потреби підніматися завтра на світанку… думаю, все в нас буде дуже добре.
4
— З тим новим товаришем нам буде нелегко, — зітхнув Дімбл. Вони з дружиною сиділи наступного дня пополудні у своїй кімнаті в сент-енському маєтку. — Так, нелегко, — повторив він, трохи помовчавши. — Це, що називається, твердий горішок…
— Ти виглядаєш таким утомленим, Сесіле, — мовила пані Дімбл.
— Ну, ми мали доволі складну розмову, — сказав доктор. — 3 ним взагалі дуже непросто говорити. Ми геть по-дурному уявляли собі, що коли йому призначено прокинутися у двадцятому столітті, то й поводитиметься він як людина двадцятого століття. А час, виявляється, важить набагато більше, ніж нам думалося…
— Знаєш, я відчула це, коли ми снідали, — погодилася пані Дімбл. — Можна ж було й здогадатися, що виделки він у вічі ніколи не бачив. Спершу мене це вразило, але потім я здивувалася ще більше — коли побачила, як вишукано він обходиться без неї. Тобто, не можна сказати, що у нього немає манер… просто ті манери інші.
— Так, наш стариган по-своєму справжній джентльмен, це помітно кожному. Та все ж… ну, не знаю. Думаю, все буде добре.
— А про що ви говорили на нараді?
— Бачиш, дуже багато всього треба пояснювати — і йому, і нам. Ми ледь із сил не вибилися, доки втовкмачили йому, що Ренсом не король, щобільше — навіть не намагається ним стати. А потім довелося розтлумачити йому, що ми не брити, а англійці — ті, кого б він назвав радше саксами. Словом, знадобилося трохи часу, щоб усе це вклалося у нього в голові.
— Розумію.
— А тоді ще МакФі заманулося детально пояснити йому відносини між Шотландією, Ірландією та Англією… і не було цьому ні кінця, ні краю. Все це треба було, звичайно, перекладати, а там же не було переважно ані дрібки глузду… Як і багато хто, МакФі вважає себе кельтом, а насправді, якщо не брати до уваги прізвище, він такий самий кельт, як і Пан Бультитюд. До речі, Мерлін Амброзій напророкував нашому ведмедеві велике майбутнє.
— Та ну?! І що ж він сказав?
— Сказав, що ще до Різдва Пан Бультитюд вчинить щось таке, завдяки чому стане славнішим за будь-якого іншого ведмедя в цілій Британії… ні, зажди, крім ще якогось ведмедя, про якого ніхто з нас ніколи не чув. Він узагалі пророкує безперестанку, ті пророцтва просто сиплються з нього під час розмови, і голос у нього тоді трохи змінюється… Бачиш, складається враження, що він нічого не може з цим вдіяти і знає не більше, ніж говорить тієї миті. Так, ніби десь у голові в нього на мить розкриваються якісь стулки — і тут-таки закриваються; що йому за ту мить вдалося побачити, те він і говорить… виглядає це, скажу тобі, доволі моторошно.
— Сподіваюсь, вони з МакФі більше не сварилися?
— Та ніби ні. Боюсь, Мерлін Амброзій просто не сприймає його серйозно. Через те, що МакФі постійно з усіма сперечається, причому доволі затято, Мерлін, здається, вирішив, що він просто господарів блазень. Думаю, про свою неприязнь до нашого ольстерця він уже й думати забув, але щось мені не віриться, що МакФі й собі поступиться так швидко.
— А про наші справи ви вже говорили? — поцікавилася пані Дімбл.
— Як тобі сказати… — наморщив чоло доктор. — Бачиш, порозумітися нам і справді дуже нелегко. Хтось заїкнувся про те, що чоловік Айві у в’язниці, і Мерлін одразу ж почав розпитувати, чому ми його звідти не визволили… наче взяти приступом центральну в’язницю графства — то звичайнісінька, буденна справа! І так увесь час…
— Сесіле, — запитала раптом пані Дімбл, — з нього взагалі буде якась користь?
— Він багато на що здатний, якщо ти це маєш на увазі. Я навіть боюсь, що цієї, як ти кажеш, користі може бути аж забагато…
— І на що саме він здатний?
— Знаєш, усесвіт така складна штука…
— Так, любий, ти частенько це кажеш.
— Справді? — посміхнувся він. — Ну, навряд чи частіше, ніж ти розповідаєш ту історію про поні і капкан… про те, що сталося у Доліші.
— Сесіле! Та я ту історію не згадувала вже роки!
— Невже? Я ж на власні вуха чув, як ти розповідала її Камілі не далі, як позавчора ввечері.
— А, Камілі! Це ж цілком інше. Вона нічого про той випадок не знала.
— Навряд чи можна бути впевненим у цьому на всі сто… адже всесвіт, знаєш, така складна штука…
На кілька хвилин у кімнаті запала мовчанка.
— То як щодо Мерліна? — знов запитала невдовзі пані Дімбл.
— Ти зауважувала коли-небудь, як і сам усесвіт, і кожна щонайменша його часточка з плином часу стають дедалі тоншими, вужчими і гострішими? — озвався Дімбл.