— Сесіле, — запитала пані Дімбл, — гадаєш, то нічого, що наш господар хоче скористатися послугами такого чоловіка, як Мерлін? Чи не вийде так, що ми боротимемося з Белбері їхньою ж зброєю?
— Ні, — відповів доктор. — Я вже про це думав. Мерлін — повна протилежність Белбері, він є останнім відголоском того давнього ладу, за якого, на погляд сучасної людини, матерію годі було відокремити від духу. Ти ж бачиш, він ставиться до природи так, ніби вона — жива істота, то задобрює її, немов дитину, то підганяє, наче коня… Натомість для сучасної людини природа — це машина, яка має працювати визначеним чином і яку можна просто розібрати, якщо вона раптом стане працювати погано. HIKE ж пішов іще далі: там узяли за основу такий-от сучасний погляд на природу, а тоді вирішили на додачу ще й скористатися надприродними чи, радше, протиприродними силами для того, щоб остаточно ту природу поневолити. Ясна річ, вони сподівалися добитися свого як не так, то інак, гадали, що стара Мерлінова magia, яка співпрацювала з нематеріальними властивостями природи в дусі любові і пошани, знала їх, так би мовити, зсередини, зможе поєднатися з тим, що я окреслив би як goeteia — бездумне, брутальне втручання ззовні. Ні, як на мене, радше вже Мерлін є представником чогось давно втраченого, чогось такого, до чого нам треба повернутися — але повернутися інакше, ніж він собі це уявляє. Ти знаєш, що правила його спільноти забороняють торкатися загостреним предметом до будь-чого живого?
— Боже мій, — сплеснула раптом у долоні пані Дімбл, — вже шоста година, а я мала бути на кухні ще п’ятнадцять хвилин тому — пообіцяла Айві. Ти поки що трохи перепочинь, Сесіле.
— Знаєш, — мовив Дімбл, — ти просто дивовижна жінка.
— Чому це?
— Тридцять років вела власне господарство — і так швидко прижилася в цьому звіринці!
— А що тут такого? Он Айві теж мала свій дім… і взагалі, їй набагато гірше, ніж мені. Мого чоловіка не запроторили до в’язниці.
— Підожди, — посміхнувся Дімбл. — Ти й оком не змигнеш, як твій чоловік опиниться за ґратами — нехай тільки задуми Мерліна Амброзія справдяться бодай наполовину.
5
Господар із Мерліном розмовляли тим часом у блакитній кімнаті. Ренсом зняв уже свої пишні одежі й золотий обруч і лежав тепер на дивані. Друїд сидів перед ним у кріслі; ноги поставив рівно, а великі, обтягнуті блідою шкірою руки нерухомо тримав на колінах. Сучасній людині це видовище неодмінно нагадало б одну з тих давніх, звичних для ока гравюр із зображенням могутніх королів. Свого червоного вбрання Мерлін ще не скинув, а під ним майже нічого не мав: у домі йому було надто гаряче, ходити ж у штанях він ще не призвичаївся. Прийнявши ванну, друїд заходився голосно вимагати оливи для волосся, тож Деністон мусив притьмом мчати до сільської крамниці, де, на щастя, знайшовся флакон брильянтину. Мерлін щедро змастив собі ним волосся і бороду, які тепер аж лисніли й розливали навколо солодкі пахощі. Саме тому Пан Бультитюд і шкрібся так наполегливо у двері господаревого покою, а коли його нарешті впустили, всівся біля самісінького чародієвого крісла і знай втягував носом повітря — лиш тремтіли ніздрі. Йому ще зроду не доводилося нюшити такого-от цікавого чоловіка.
— Сер, — заговорив Мерлін, відповідаючи на Ренсомове запитання, — я хочу висловити тобі свою щиру дяку. Я ще не збагнув, як ви живете; твій дім — то суцільна дивовижа. Тут для мене приготували ванну, якій позаздрив би і сам імператор, — проте ніхто мені не прислуговував; ложе у мене м’якше за обійми сну, — та коли я прокинувся, то мусив одягатися власноруч, ніби якийсь смерд. Ложе те стоїть у світлиці, де вікна зроблені з чистого кришталю, крізь який видно однаково добре, зачинені ті вікна чи відчинені, і через них зовсім не задуває вітер — його не вистачить навіть на те, щоб погасити пломінець найтоншої свічечки, — але сплю я там сам-один, і почестей мені віддають не більше, ніж якомусь в’язневі у темниці. Твої люди їдять сухе і прісне м’ясо — проте тарілки у вас гладкі, ніби слонова кість, і круглі, наче саме сонце. У домі панує таке тепло, такий спокій і тиша, що мимоволі приходить на думку земний рай, — але немає ні пишних гобеленів, ні мозаїчних підлог, ні високих сідалищ, ні золотих оздоб, ні солодких пахощів, ні музик, ні соколів, ні мисливських собак… Ти живеш не як багатій і не як бідняк; тебе не назвеш ані лордом, ані самітником. Кажу тобі все це, сер, тільки тому, що ти запитав; всі ці речі не мають для мене жодного значення. Тепер, коли нас не чує ніхто, крім останнього з семи ведмедів Лоґресу, настав час обмінятися порадами.