— Тоді треба пошукати допомоги за морем. Невже у Нейстрії, Ірландії чи Бенвіку немає більше християнських королів, які з’явилися б на наш поклик, щоб очистити Британію від цієї скверни?
— Християнських королів взагалі більше немає. Інші країни або нічим не відрізняються від Британії, або загрузли у неправді ще глибше.
— Що ж… у такому разі підемо далі. Звернімося до того, чий обов’язок — скидати тиранів і вдихати нове життя у королівства. Звернімося до імператора.
— Імператора більше немає.
— Немає імператора?! — Мерлін хотів було продовжити, та голос у нього зірвався. Кілька хвилин він мовчки сидів, немов намагаючись дати собі раду з цим новим, зовсім не знайомим і не передбачуваним світом, а тоді озвався знову: — Мені прийшла до голови одна думка, хтозна — добра чи погана, та оскільки я є верховним радником Лоґресу, то від тебе її не приховуватиму. Бачу, мені судилося прокинутися у холодний, непривітний час… Отже, якщо вся західна частина світу відступила від віри, то чи не поглянути нам далі… поза межі, яких сягнуло християнство? Можливо, там нам пощастить знайти добрих союзників з-поміж тих, хто ще не зав’яз у лжі остаточно, — нехай навіть то будуть язичники? За моїх часів подейкували, що там є народи, не знайомі з приписами нашої святої віри, проте вони, як уміють, так поклоняються Богу і визнають закони природи. На мою думку, сер, за таких-от обставин було б цілком виправдано з нашого боку шукати допомоги навіть там — за візантійськими володіннями. Ходили також чутки, що і в тих далеких краях є знання — східне коло — і мудрість, що прийшла на Захід із Нумінору. Хтозна, де саме їх шукати — у Вавилоні, в Аравії чи в Катаї. Тобі має бути видніше — адже ти розповідав, що ваші кораблі обійшли довкола цілого світу.
— Ти не розумієш, — похитав головою Ренсом. — Отрута зародилася тут, на Заході, це правда, але розповзлася вже по всій землі. Куди не подайся, всюди знайдеш тепер тільки машини, заюрмлені міста, порожні престоли, брехливі писання та безплідні ложа, а ще — збожеволілих від облудних обіцянок і роздратованих постійними нестатками людей, котрі поклоняються металевим творінням своїх рук і відвернулися як від матері-землі, так і від Отця, що на небі. Можна вирушити на схід і мандрувати, аж доки схід не перетвориться на захід, і повернутися назад до Британії через великий океан, що омиває її з заходу, — але так жодного разу й не помітити хоч би слабкого промінчика світла. Всю Землю оповила тінь від темного крила…
— Значить, це кінець? — запитав Мерлін.
— Власне тому, — не звернувши уваги на друїдове запитання, вів далі Ренсом, — у нас і залишився один-єдиний шлях — той, про який я тобі розповів. Мерзенна сила обплела своїми мацаками цілу Землю. Якби вороги не припустилися однієї, всього тільки однієї помилки, у нас не було б жодної надії. Якби вони з власної злої волі не зламали бар’єр між нашим світом та небесами і не відкрили шлях небесним силам, то скоро, дуже скоро святкували б перемогу. Але їх зрадила їхня ж сила. Вони пішли до богів, які самі ніколи не пішли б до них, і накликали на свої голови гнів Глибоких Небес. Тому їх чекає неминуча погибель. Сам бачиш: іншого виходу у нас немає, тобі залишається тільки одне — коритися мені.
І тоді повільно-повільно бліде Мерлінове обличчя знов стало набувати того суто земного, проникливого і навіть трохи лукавого, сливе тваринного виразу. Очі у старого друїда зблиснули, він зітхнув і мовив:
— Так, часом і лисиця, бува, кидається на гончака… Далебі, якби я знав, хто ти, коли ми вперше зустрілися, то, мабуть, приспав би тебе так само, як і твого блазня.
— Я сплю не дуже міцно, відколи побував у небесах, — посміхнувся у відповідь Ренсом.
XIV. «Справжнє життя — це зустріч»
1
Оскільки Марк ані гадки не мав, день надворі чи ніч, то й не знав, скільки проспав — пару хвилин чи пару годин, — коли до його камери знову завітав Фрост. Їсти йому так і не принесли. Професор прийшов запитати, чи обміркував він усе те, про що йшлося під час їхньої останньої розмови. Марк вирішив, що переконливіше буде здаватися не відразу, а ще трохи потягнути час, і відповів, що, по суті, непокоїть його тільки одне: не зовсім зрозуміло, що здобуде людство загалом і він зокрема від співпраці з макробами. Йому, мовляв, добре вже видно, що переважно мотиви, якими люди пояснюють свої дії (приміром, патріотизм, обов’язок перед людством і т. д.), породжуються їхнім тваринним організмом і змінюються відповідно до різних моделей поведінки, властивих тій чи іншій спільноті. Проте поки що не зовсім ясно, чим можна замінити такі-от ірраціональні мотиви. На підставі чого слід надалі схвалювати чи засуджувати людські вчинки?