— Я ж завжди кажу, доки не поберешся з чоловіком, ніколи всього про нього не знатимеш, — заявила Айві.
— Мабуть, що так, — погодилася Джейн.
— Ясна річ, для них усе так само, — додала Айві. — Мій старий татусь полюбляв примовляти, що зроду не взяв би собі маму за жінку, коли б знав, як вона хропе. А вона тільки підсміювалася: «Певно, що не взяв би!»
— Ну, як на мене, це вже трохи інше… — завагалася Джейн.
— Як не це, то те — все одно щось знайдеться, я так вважаю. Зрештою, їм теж не так уже й просто… Доводиться їм, бідакам, брати нас собі за дружин, якщо вони, звісно, не поганці якісь, а з нами, скажу я вам, теж часом дуже нелегко — навіть з найкращими. Пам’ятаю, якось, ще до того, як ви до нас переїхали, матінка Дімбл говорила щось докторові, а він саме читав — його ж, самі знаєте, без книжки і не побачиш ніколи… ще й виписує щось постійно, не те, що ми з вами, — так от, читає він собі і знай киває: «Так, люба», хоч нам обидвом чудово було видно, що він зовсім не слухає. То я й кажу: «Ось так, матінко Дімбл, бачите, як вони до нас ставляться, коли ми за них виходимо? Навіть послухати не хочуть.» І знаєте, що вона мені на те відповіла? «Айві, Айві, — каже, — а тобі ніколи не спадало на думку бодай на хвилинку замислитися, чи може хоч хтось вислухати все, що ми говоримо?» Отак і сказала, уявіть собі. Звісно, я не збиралася так легко поступатися, та ще й перед доктором, і стояла на своєму: «Ясно, що може!» Але взагалі-то вона має рацію. Я, знаєте, частенько й сама отак розповідаю щось чоловікові та розповідаю, аж тут він підводить очі і щось перепитує — а я уже й не пам’ятаю, про що говорила!
— Та ні, це інше, — мовила Джейн. — Так буває, коли люди розходяться, коли в них з’являються різні інтереси…
— Ви, напевне, страшенно хвилюєтеся за пана Стадока, — змінила тему Айві. — Я на вашому місці, мабуть, і ока не склепила б. Але не переживайте, наш господар подбає, щоб усе скінчилося добре, от побачите.
…Пані Дімбл подалася у дім по кілька гарненьких дрібничок, які мали стати останнім штрихом в опорядженні спальні, а Джейн, трохи вже притомившись, стала тим часом навколішки на низенькому диванчику під вікном і, поставивши лікті на підвіконня й підперши долонями обличчя, задивилася надвір. Сонячне проміння видавалося напрочуд теплим. З думкою про повернення Марка — якщо тільки йому пощастить-таки коли-небудь вирватися з Белбері — вона давно погодилася; ця думка її не лякала, проте водночас і не викликала особливого зацікавлення, була якоюсь сухою і прісною. Джейн уже не сердилася на нього за те, що часом він явно віддавав перевагу не її словам, а їй самій — такий-от подружній злочин, — часом же не виявляв належної уваги ні до неї, ні до її слів, поринаючи натомість у свої думки. Справді — що, властиво, такого цікавого вона говорила? Це цілком нове для неї почуття смирення навіть приносило б їй втіху, якби було пов’язане з кимось, хто хвилював би її більше за Марка. Певна річ, коли вони знову зустрінуться, вона ставитиметься до нього зовсім інакше. Та саме оте «знову» й позбавляло радісного передчуття це з будь-якого погляду правильне рішення; Джейн почувалася так, ніби їй доведеться повернутися до арифметичної задачі, розв’язаної колись неправильно, і спробувати переписати її наново на тій-таки добряче списаній уже сторінці у старому зошиті. «Якщо вони знову зустрінуться…» їй стало прикро, ба навіть соромно, що її так мало хвилює Маркова доля, та чи не відразу ж вона збагнула, що таки трохи за нього непокоїться. Досі Джейн якось і не припускала, що він може не повернутися, а от тепер раптом ясно уявила собі, що його більше немає. Вона не переймалася тим, як житиме далі, а просто побачила Марка мертвим: ось він лежить на столі, безживне обличчя дивиться на неї з подушки, тіло холодне і заклякле, руки (що б там не було, такі не подібні ні на чиї інші) витягнуті по швах і нерухомі, як у ляльки… їй аж мороз пробіг по спині, хоч сонце вже аж припікало — просто неймовірно, як для цієї пори року. Довкола панувала повна тиша; чути було навіть, як за вікном стрибає по доріжці якась пташинка. Доріжка вела до дверей у стіні маєтку. Джейн бачила, як та пташинка вистрибнула на приступку під дверима, а далі — комусь на ногу. Справді, тільки тепер вона помітила, що на тій приступці, буквально за кілька ярдів від неї, сидить якась жінка — сидить так тихенько, що досі це і не впадало їй у вічі.