Жінка була вбрана у довге, до п’ят, плаття вогненної, ярої барви, яке ззаду переходило у пишний високий комір, а спереду мало такий низький виріз, що зовсім не прикривало великих грудей. Джейн пригадала, що вже бачила колись таке плаття: його мала на собі мінойська жриця, зображена на стародавній кносській вазі. Шкіра у жінки була смаглява й відливала медовим полиском, а голова, що нерухомо покоїлася на високій м’язистій шиї, дивилася просто на Джейн. Щоки у незнайомки горіли рум’янцями, вологі уста були напіврозтулені, а в темних і великих, сливе коров’ячих очах немов застиг загадковий вираз. Її обличчя не мало абсолютно нічого спільного з матінкою Дімбл, але саме про неї і згадала тієї миті Джейн, адже, дивлячись на те обличчя, ясно побачила вираз, який сьогодні увесь час ніби потай блукав обличчям дружини старого доктора. То було обличчя матінки Дімбл, тільки-от чогось йому бракувало, і саме це хтозна й чому вразило Джейн найбільше. «Якесь воно надто грубе, брутальне», — подумала вона, та потім змінила думку: «Ні, то я сама, напевне, надто слабка, ні до чого не здатна…» Далі їй прийшло до голови, що та жінка з неї глузує, та за кілька секунд вона зміркувала, що незнайомка просто не звертає на неї уваги або й узагалі її не бачить, бо хоч і щирить зуби з якоюсь ледь не людожерською радістю, проте нею, здається, не надто й цікавиться. Вона спробувала відвести погляд — і їй це вдалося, — а тоді раптом помітила, що неподалік є ще хтось… четверо чи п’ятеро… ні, ціла ватага кумедних, схожих на казкових гномів чоловічків — опецькуватих і кругловидих дрібнолюдків у червоних каптурах із китичками. Поводилися вони на позір страшенно легковажно й аж надто вільно і, тут годі було сумніватися, таки з неї глузували: показували пальцями, лукаво кивали й підморгували, кривлялися, ставали на голову і ходили перевертом… Джейн не відчувала страху, можливо, тому, що гаряче сонячне проміння, яке лилося просто у відчинене вікно, добряче її розморило. Подумати лишень — таж надворі майже зима! Отже, якщо вона щось і відчувала, то хіба обурення. Її знову пронизала підозра, яка вже не раз приходила їй до голови раніше: а раптом усесвіт насправді зовсім позбавлений рації, геть безглуздий? Це почуття чомусь тісно переплелося з дитячими спогадами про той гучний, безтурботний, суто чоловічий сміх, яким так часто заходилися колись її неодружені дядечки… в дитинстві це страшенно її лютило; почасти саме від цього сміху вона й шукала тоді рятунку в серйозній і розважливій шкільній науці.
Втім, не минуло й хвилини, як Джейн таки злякалася — і то неабияк. Жінка піднялася — вона була просто велетенська, — і вся та гурма посунула просто до хатини. За мить незнайомка у ярому платті і нахабні гноми були вже поряд, у кімнаті, яку враз заполонив гучний гамір, у повітрі повіяло жаром, а на стінах заграли химерні відблиски. В руці велетка тримала смолоскип, який горів так яскраво, що аж засліплював очі, потріскував і разом із густим чорним димом розливав навколо їдкий смолистий запах. «Якщо вони не будуть обережніші, — подумала Джейн, — то підпалять дім.» Але особливо замислюватися над цим було ніколи, бо тут дрібнолюдки взагалі пустилися берега і стали витворяти просто казна-що. В одну мить вони вщент розгромили ліжко, постягували на підлогу простирадла, стали кидатися подушками — у повітрі аж побіліло від пір’я, — а тоді схопили ковдру і, вмить обравши найтовстішого з-поміж себе, заходилися його на ній гойдати.
«Обережно! Обережно!» — закричала нараз Джейн, бо велетка ні з того ні з сього стала торкатися смолоскипом різних речей у кімнаті. Ось торкнулася вази, що стояла на камінній поличці, і негайно звідти ніби виросла якась яскрава тоненька стяжка. Джейн подумала, що то вогонь, і кинулася туди, щоб його погасити, та тут побачила, що те саме сталося і з картиною на стіні, а потім, дедалі швидше і швидше, чи не з усім навколо. Здавалося, ясним вогнем спалахнули навіть китички на каптурах дрібнолюдків. Тієї миті, коли Джейн, здавалося, готова була вже збожеволіти від страху, вона раптом помітила, що над усім, чого торкався смолоскип, піднімається зовсім не полум’я, а… рослини. Ніжками ліжка повзло вгору пагіння плюща і жимолості, над гном’ячими каптурами піднімалися червоні троянди, а круг неї самої де не взялася сила-силенна велетенських лілій, які звідусіль тягнулися своїми жовтими язичками їй до ніг і стану. Через насичені запахи диму та квітів, палючий жар, миготливе юрмище довкола й разючу химерність усього, що відбувалося, Джейн аж запаморочилося в голові. Їй навіть на гадку не спадало, що все це, можливо, просто сон. Люди, буває, приймають сни за видіння, але ніколи — навпаки…