Сьогодні Пан Бультитюд непокоївся сильніше, ніж звичайно. Він сумував за Айві Меґз, хоч і не знав, що на світі живе така особа, і не пам’ятав її так, як пам’ятаємо своїх ближніх ми. Просто йому чогось бракувало, а от чого саме — хтозна. Айві з Ренсомом відігравали чи не найважливішу роль у його житті. По-своєму він добре відчував, що Ренсом посідає у маєтку вище становище, ніж усі решта. Для ведмедя зустрічі з господарем ставали справжніми містичними одкровеннями, адже на Венері той набув якогось слабкого відблиску давно втраченої людьми здатності ушляхетнювати тварин. Біля Ренсома Пан Бультитюд, тремтячи від збудження, підступав упритул до того останнього пругу, за яким починається вже особистість, мислив немислиме і робив неможливе, пробував бодай на мить виглянути — і часом таки виглядав — за межі свого волохатого світу, а потім знемагав від утоми. Натомість з Айві він почувався цілком у своїй тарілці; так дикун, який хоч і вірить, що десь далеко на небі живе всемогутній Бог, набагато вільніше почувається все ж у звичному товаристві всіляких дрібних лісовиків та водяників. Саме Айві годувала його, вгощала штурханцями, проганяла звідти, куди йому було зась, і з ранку до ночі з ним балакала. Вона готова була голову дати на відруб, що ведмідь «розуміє кожнісіньке словечко, яке йому кажуть». Ясна річ, у буквальному сенсі це було зовсім не так, та з іншого боку Айві таки недалеко втекла від правди, бо часто-густо вкладала у свої слова не стільки думки, скільки почуття чи відчуття, знайомі і Панові Бультитюду, — приміром, фізичну ласку, жвавість або затишок. Тож по-своєму вони чудово розуміли одне одного.
Тричі Пан Бультитюд ставав до каштана та стіни задом і вже наче збирався йти геть — і тричі повертався назад, а тоді врешті-решт почав дуже повільно й обережно вибиратися на дерево. Діставшись до розгалуження, він надовго засів там, спозираючи внизу, вже за стіною, стрімкий, порослий травою схил, що спадав униз до дороги. Бажання і заборона зчепилися між собою з новою силою, і ведмідь завмер у нерішучості. Часом він узагалі забував, де опинився, а одного разу мало не заснув, але кінець кінцем все ж зістрибнув на землю — по той бік стіни. Побачивши, що це таки сталося, Пан Бультитюд страшенно перелякався і, затамувавши подих, завмер на траві біля самісінького узбіччя, а невдовзі звіддалік долинув якийсь шум.
На дорозі з’явився великий фургон. Водій був одягнений в уніформу зі значком HIKE, збоку сидів ще один чоловік в такій же уніформі.
— Ого… ти тільки глянь! — сказав колега водія. — Пригальмуй-но, Сіде. Як тобі оце?
— А що таке?
— Та протри очі, чоловіче!
— Ну і ну! — аж присвиснув від здивування Сід і справді пригальмував. — Ведмедисько… або й ведмедиця, хто їх розбере. Слухай, це ж не наша, правда?
— Яке там, наша в клітці сидить, сам бачив зранку.
— А раптом вирвалася і втекла? Ох і влетіло б це нам у копійчину…
— Навіть якби втекла, то все одно сюди не доперлася б… це ж треба із сорок з гаком миль на годину робити, ведмеді так не бігають. Чуєш, може прихопимо його з собою?
— Нам про ведмедів нічого не казали.
— Так-то воно так, але ж і того клятого вовка ми не запопали.
— Ну, ми тут не винні. Ти ж сам бачив, Лене, як вперлася та стара, не продам, каже, і все — хоч ти лусни! Ми ж зробили все, що могли. Наплели їй, що ті експерименти в Белбері — то просто дитячі забавки, що та тварюка почуватиметься там, як у Бога за пазухою… в житті нікому стільки туману не пускав, чесне слово! Просто їй хтось уже на інститут накапав, це точно.
— Ясно, що ми не винні, але ж шефові це до лампочки. Він одне знає: або ти виконуєш накази, або забираєшся геть.
— Забираєшся? — перепитав Сід. — До дідька, от якби ще хтось сказав, як звідти забратися!
Лен промовчав і тільки сплюнув через вікно на дорогу.