— Так чи так, — знову заговорив Сід, — яка нам радість тягнути з собою цього бурмила?
— Ну, це ж краще, ніж повернутися взагалі з порожніми руками, — сказав Лен. — І потім, ведмеді таки трохи коштують. Я чув, що їм там потрібен ще один, а тут ось, будь ласка, бери собі на дурняка.
— Гаразд, як ти такий розумний, то виходь і запрошуй його до машини, — закпив з нього Сід.
— Зараз ми йому трохи дурманчику підсипемо…
— Тільки мого обіду не чіпай, чуєш?
— Гарний з тебе товариш, — буркнув Лен, порпаючись у засмальцьованому пакунку. — Тобі, знаєш, ще дуже пощастило, що я не стукач…
— Та невже? — прискалив око водій. — Знаю я всі ті ваші штучки, мене так легко не візьмеш…
Тим часом Лен видобув уже з пакунка чималий бутерброд і тепер щедро поливав його якоюсь пахучою рідиною з невеликої пляшки. Врешті вирішив, що досить, зістрибнув на землю і ступив крок уперед, не наважуючись, втім, відходити від машини далеко. Ведмідь тихо сидів ярдів за шість попереду, і Лен кинув йому бутерброд — іти далі було все-таки страшнувато.
За чверть години непритомний Пан Бультитюд уже лежав, важко дихаючи, на боці. Зв’язати йому морду і лапи було нескладно, а от підняти і затягнути до кузова — тут довелося помучитися.
— Трохи не підвередився, — прохрипів кінець кінцем Сід, тримаючись за бік.
— От дідько! — лайнувся Лен, витираючи з чола піт. — Все, поїхали!
Сід сів за кермо і кілька секунд віддихувався, час від часу примовляючи: «Ой, Боже мій…», а тоді завів двигун, і фургон рушив з місця.
4
Марк тепер проводив увесь час або біля ліжка, де спав незнайомець, або у кімнаті з поцяткованою стелею, де проходив курс тренування об’єктивності. Саме це тренування описати в усіх деталях просто годі. У тих протиприродних схильностях, які намагався прищепити йому Фрост, не було нічого надто особливого чи драматичного, проте виносити на публіку певні подробиці не годиться; від них аж відгонило якоюсь не то старечою, не то малечою недоумкуватістю, тож краще, мабуть, їх просто опустити. Частенько Маркові здавалося, що один-єдиний вибух нестримного і навіть не надто добропорядного реготу вмить розвіяв би цілком ідіотську атмосферу цих тренувань, та, на превеликий жаль, про жодний сміх тут не могло бути й мови. В цьому, властиво, й полягав увесь жах: робити всілякі дрібні капості, які могли б розвеселити хіба якусь геть дурнувату дитину, доводилося під невсипущим наглядом професора, який тримав в руці секундомір, час від часу занотовував щось у записнику і взагалі поводився так, ніби тут відбувався серйозний науковий експеримент. Деякі з речей, що їх Фрост загадував робити Маркові, взагалі на перший погляд не мали жодного сенсу. Одна із вправ, наприклад, полягала в тому, що треба було вилазити на скла-дану драбину і торкатися однієї з плям на стелі, яку вказував Фрост, просто торкатися її вказівним пальцем, а тоді злізати назад на підлогу. Втім, чи то за аналогією з іншими завданнями, чи тому, що в цьому вчинкові все ж крився якийсь прихований, потаємний сенс, саме ця вправа уявлялася Маркові найогиднішою і найнепристойнішою. І з кожним днем та ідея «правильного» чи «нормального», яка з’явилася в нього тоді, коли він вперше переступив поріг цієї кімнати, ставала дедалі сильнішою і міцнішою, аж доки не перетворилася у нього в уяві на справжнісіньку височенну гору Досі Марк якось і не замислювався ніколи над тим, що таке ідея; йому думалося, що це — просто уявлення про певні речі, що існує в людській свідомості. Однак тепер, коли його свідомість постійно атакували, а іноді й ущерть заполонювали образи безпутства і розкладу, якими повнилися тренування, та ідея височіла над ним як абсолютно незалежна дійсність, як тверда, непохитна скеля, на яку можна було без страху опертися.
Допомагав Маркові порятуватися і старий у спальні. Відколи з’ясувалося, що він таки говорить англійською, між ними зав’язалося вельми оригінальне знайомство. Властиво, важко стверджувати, що вони розмовляли. Так, обидва говорили, тільки-от розмови якраз і не виходило — принаймні, у тому сенсі, в якому досі завжди розумів це слово Марк. Незнайомець робив стільки туманних натяків і так завзято жестикулював, що у Марка, який не звик до такого хитромудрого способу спілкування, часом просто опускалися руки. Приміром, коли Марк пояснив, що не має тютюну, старий разів із шість поспіль набивав уявну люльку і чиркав сірником, а тоді блаженно заплющував очі, зображаючи таку безмежну насолоду, яку в людини на обличчі не часто й побачиш. Пізніше Марк спробував розтовкмачити йому, що «вони» хоч і не іноземці, та все одно страшенно небезпечні, тож, мабуть, найкраще буде, якщо при них він і надалі мовчатиме.