— Угу, — кивнув старий. — Ге?
А тоді, на мить приклавши пальця до губ, розіграв цілу пантоміму, яка, без сумніву, мала означати те саме, і так захопився, що довго не звертав уваги ні на що інше і знай примовляв:
— Ге… та щоб я — ви що! Від мене нічого не почують. Ге! Щоб я… ми ж то знаєм, ге? — І дивився на Марка з таким розумінням і почуттям таємного єднання, що в того аж світлішало на серці. Вирішивши, що тему вичерпано, Марк почав було: «Але на майбутнє…», та незнайомець знову взявся до своєї пантоміми, яка скінчилася запитальним «Ге?».
— Так, звісно, — відповів Марк, — Нам загрожує серйозна небезпека. І…
— Угу, — погодився старий. — Іноземці, ге?
— Ні, я ж вам сказав, що ніякі вони не іноземці, — заперечив Марк. — Навпаки, вони чомусь вас мають за іноземця. І саме тому…
— Так, так, — перебив його незнайомець. — Знаю. Просто так собі кажу — іноземці. Знаю, все знаю. Ні слова від мене не почують. Ми ж із вами… ге?
— Я пробую придумати якийсь план…
— Ну?
— Так, і власне думаю, чи…
Тут, одначе, старий раптом нахилився до Марка і вельми енергійно ствердив:
— Маю щось вам сказати.
— Що саме? — здивувався Марк.
— У мене є план.
— Який?
— Ге! — незнайомець змовницьки підморгнув, а тоді погладив себе по животі.
— То що у вас за план? — нетерпляче поквапив його Марк.
— От дивіться, — старий випростався і склав на грудях руки, немов готуючись до довгого філософського диспуту. — От дивіться: що, коли ми візьмемо добрий кавалок сиру і гарненько його собі засмажимо?
— Я, взагалі-то, про план втечі… — трохи розгубився Марк.
— Ну, — мовив незнайомець. — От візьміть мого батечка. Ніколи в житті не хорував! Як вам це, га?
— Дивовижно, — сказав Марк.
— Ясне діло, — підтакнув старий. — Ціле життя бурлакував, швендяв дорогами — і хоч би раз живіт прихопив. — І так, ніби Марк міг і не знати, про що мова, заходився дуже наглядно пояснювати жестами, що саме має на увазі.
— Напевне, свіже повітря йшло йому на користь, — припустив Марк.
— І як ви гадаєте, чому він завдячував своїм здоров’ям? — запитав старий. Слово «завдячував» він вимовляв із неабиякою втіхою, хоч і ставив наголос на перший склад. — То що, знає хтось, чому він завдячував своїм здоров’ям?
Марк уже рота відкрив, щоб відповісти, але старий застережно підніс догори руку — очевидно, питання мало суто риторичний характер.
— Своїм здоров’ям він завдячував, — надзвичайно врочисто виголосив старий, — смаженому сиру! Бо смажений сир, щоб ви знали, виганяє з живота воду — всю до краплини, отак! Як вам це, га? Отак!
Ще кілька таких розмов — і Маркові пощастило трохи дізнатися і про самого незнайомця, і про те, як він потрапив до Белбері. Зробити це було непросто, бо хоч старий бродяга і говорив переважно про себе, але часто-густо згадував при цьому всілякі інші розмови і хвалився дотепами й віцами, які йому пощастило тоді пустити. Для Марка то був темний ліс, бо він не міг дати собі раду з силою туманних натяків, пов’язаних із життям таких-от бурлак, хоч і опублікував якось статтю про бродяжництво, на яку багато хто згодом посилався. Та поступово, ставлячи питання за питанням, вдалося з’ясувати приблизно таке: спочатку якийсь невідомий — бродяга його у вічі ніколи раніше не бачив — забрав у нього одяг, а тоді він зненацька міцно заснув, хоч до того аніскілечки не хотів спати. Звісно, насправді ця розповідь прозвучала зовсім інакше. Старий вперто поводився так, наче Марк давно все знає, й у відповідь на будь-які уточнюючі запитання тільки багатозначно кивав, підморгував і жваво розмахував руками — це мало свідчити про повну довіру між ними. Скласти собі бодай приблизне уявлення про те, ким був той таємничий незнайомець, який не погребував навіть ветхими лахами старого бродяги, Маркові так і не вдалося. Після годин марних розпитувань, скроплених не одною чаркою — міцних напоїв у кімнаті не бракувало, — йому щастило почути хіба щось на кшталт «Ге, то був ще той хлопака! Такому, знаєш, пальця в рот не клади!» Вимовляв усе це бродяга зі щирим захватом і піднесенням, так, ніби той, хто поцупив його вбрання, нічого іншого і не заслуговував.
Судячи з мови старого, такий-ото захват узагалі посідав у нього чільне місце серед усіх інших емоцій. Він жодного разу не висловив хоч якогось морального судження стосовно всього, чого йому довелося зазнати протягом життя, і навіть не пробував хоч якось пояснити ту чи іншу подію. Коли з ним коїлося щось несправедливе і тим більше — незрозуміле, він, здавалося, не тільки не ремствував, а навіть тішився, — аби лиш то було щось дивовижне. Старий не надто переймався становищем, у яке потрапив, — раніше Марк навряд чи повірив би, що таке взагалі може бути. Сенсу в цих подіях бродяга не бачив, але ж йому ніколи й на думку не спадало шукати у чомусь сенс. Він побивався, що у них немає тютюну, й усвідомлював, що «іноземці» — люди страшенно небезпечні, проте вважав, що головне тепер — чимпобільше їсти й пити, доки є така нагода. Поступово Марк і собі став дивитися на все це його очима. Від бродяги погано пахло, їв він, як останній нехлюй, але безперервна гулянка, яку вони собі влаштували, ніби повертала Марка у те царство вічного дитинства, де веселилися всі ми, доки не настали часи добрих манер і пристойної поведінки. Кожен із них розумів хіба десяту частину того, що говорив інший, а проте єдність між ними ставала дедалі глибшою і міцнішою. Тільки через багато років Марк зрозумів, що саме тут, де не було місця марнославству, а загроза висіла не менша, ніж над тими дітьми з відомої казки, які залізли на кухню до велетня-людожера, він і потрапив, сам того не усвідомлюючи, до кола такого таємного і такого закритого для сторонніх, про яке йому колись і не мріялося.