Час від часу їхню самотність переривали; то Фрост, то Візер, то вони обидвоє по черзі приводили до кімнати різних незнайомців, які зверталися до бродяги якоюсь невідомою мовою, проте жодної відповіді не отримували і йшли геть. Саме в такі моменти старому у великій пригоді ставала звичка не замислюватися над тим, що годі пояснити, а ще — невловима, майже якась звірина лукавість. Навіть і без Маркових застережень йому й на думку ніколи не спало б заговорити до «іноземців» англійською — це ж одразу розвіяло б усю таємничість, що огортала їх усіх від самого початку, а власне таємничість належала до тих речей, які приваблювали його у житті найбільше. Вираз спокійної байдужості, часом — загадково-гострий погляд, що вже за мить змінювався все тією ж байдужістю, жодних ознак тривоги чи збентеження — все це зовсім збивало з пантелику Фроста з Візером. Заступник директора марно шукав в обличчі старого ознаки зла, проте не було там і ознак доброчесності, які відразу б його насторожили. Такого йому ще не траплялися. На своєму віку він стрічав різних людей — простаків, переляканих жертв, підлабузників, ймовірних спільників, суперників, осіб чесних, які дивилися на нього з відразою і ненавистю, — але таких не зустрічав ще зроду.
Проте настав урешті-решт день, коли все змінилося.
5
— Все це звучить так, ніби раптом ожило одне з Тиціанових полотен — з тих, що на міфологічну тематику, — посміхнувся Ренсом, коли Джейн розповіла йому про те, що трапилося в хатині.
— Так, але… — почала Джейн, проте затнулася. — Справді, — заговорила вона знову, — дуже схоже. Не тільки та жінка і гноми, але й відблиски, те світло… От наче загорілося саме повітря. Цікаво, я завжди думала, що Тиціан мені подобається. Напевне, просто не сприймала його картин серйозно. Всі, знаєте, тільки й балакають про Відродження…
— Так, а коли все це перенеслося раптом у реальне життя, вам не сподобалося.
Джейн кивнула, трохи помовчала, а тоді запитала:
— То все це було насправді? Таке буває?
— Гадаю, там справді щось таке відбувалося, — відповів господар. — Зрештою, навіть тут довкола постійно діється безліч усього, про що я не маю жоднісінького уявлення. Мерлінова присутність теж викликає різні цікаві речі. Розумієте, доки він тут, ми з вами не зовсім у двадцятому столітті… межі стали не такими чіткими, фокус розмився. І потім, ви ж ясновидиця. Мабуть, рано чи пізно ви мали-таки з тією жінкою зустрітися, адже й самі прийдете до неї, якщо не знайдете нічого іншого.
— Що ви маєте на увазі, сер? — трохи спантеличено спитала Джейн.
— Ви сказали, що вона була трохи схожа на матінку Дімбл. Так і є. Але, за вашими словами, чогось там бракувало. Матінка Дімбл приятелює з тим світом десь так само, як Мерлін приятелює з лісами і річками. Але ж сам він не є ні лісом, ні річкою. Пані Дімбл усе це прийняла й охрестила. Вона — дружина-християнка. А ви — ні… ви й самі це знаєте. Водночас ви вже й не дівчина. Тобто, ви ввійшли туди, де слід сподіватися зустрічі з тією жінкою, але відкинули все, що з нею відбулося після того, як Малелділ прийшов на Землю. Тому вона й постала перед вами у своєму давньому, ще не зміненому, демонізованому образі — і вам це не надто сподобалося. Хіба ж не так само було і в житті?