Біля десятої, ще до того, як у блакитній кімнаті почало щось відбуватися, ті мешканці маєтку, що зібралися на кухні, вирішили напитися чаю і якраз сиділи за столом, коли сама атмосфера в домі нараз різко змінилася. Досі вони перемовлялися між собою тільки зрідка, та й то впівголоса; так поводяться діти, коли дорослі зайняті якоюсь важливою і геть незбагненною справою, наприклад, готуються до похорону або читають заповіт. Та раптом ні з того ні з сього всі разом голосно заговорили, перебиваючи одне одного, але без жодного натяку на якусь сварку; навпаки, всім стало враз страшенно легко й радісно на серці. Якби тієї миті до кухні нагодився хтось зі сторони, то, напевне, подумав би, що всі тут добре під чаркою: ще не настільки, щоб клонило на сон, але достатньо, щоб відчувати приплив безпричинних веселощів. Усі посхиляли голови одне до одного і, виблискуючи очима, жваво балакали і розмахували руками. Про що йшла мова, ніхто згодом так і не згадав. Дімбл стверджував, що в основному всі знай каламбурили, МакФі заперечував, що бодай раз у житті, навіть і того вечора, опустився до каламбура, проте всі погоджувалися, що були тоді страшенно дотепними і гострими на язик. Гра слів перейшла в гру думок, парадоксів, химерних образів, потішних анекдотів і сміховинних теорій, до яких, втім, за інших обставин варто було б поставитися і серйозніше; все це просто сипалося з них із дивовижною марнотратністю — аж паморочилося в голові. Навіть Айві, і та забула про своє горе. Матінка Дімбл пізніше завжди згадувала, як Деністон із її чоловіком стали посеред кухні і затіяли веселий словесний герць, віртуозно відбиваючи випади один одного і здіймаючись на крилах слів щораз вище і вище, ширяючи, немов ті птахи у піднебессі чи літаки у повітряному бою. Зроду-віку їй не доводилося ще чути такої красної, співучої, мелодійної мови (навіть якби вони й справді заспівали, то це нічого б не змінило), таких кмітливих здогадок, блискучих метафор і тонких натяків. Якби ж то ще згадати, про що там ішлося!
І тут несподівано все скінчилося; запала мовчанка. В кухні враз стало тихо і спокійно; так буває, коли вітряної днини ступаєш за ріг будинку, де дме вже не так сильно. Всі лише втомлено переводили подих, приголомшені і трохи збентежені.
Нагорі події розвивалися інакше. Настала мить, коли всередині у Ренсома з Мерліном усе раптом стиснулося; господар міцно взявся за край дивану, а друїд обіруч схопився за коліна і зціпив зуби. Зненацька між ними постав стовп ясного світла; якого кольору було те світло, не до снаги ні уявити, ні описати жодній людині. Більше нічого незвичайного вони не бачили, проте діялося ще багато всього для ока недоступного. Притьмом їх охопило неабияке хвилювання; кров у голові й у серці завирувала так шалено, а все тіло пройняв такий дрож, що обидва злякалися за свій здоровий глузд, який міг будь-якої миті просто розлетітися на друзки. В якийсь момент їм здалося, що так воно і сталося; а проте всі ті друзки — гострі прагнення, жваві веселощі, проникливі помисли, — розлетівшись блискучими краплинами навколо, невдовзі знову поєдналися докупи. Добре, що і Ренсом, і Мерлін трохи зналися на поезії, бо людина, яка не звикла бачити у слові множинності різних сенсів, могла б усього цього й не витримати. Чи не всі їхні думки стали раптом двоїтися і троїтися, ділитися і знову сходитися разом у найнеймовірніших поєднаннях. Для Ренсома, який багато років присвятив дослідженню слова, то була невимовна насолода. Він немов опинився у самому осередді мови, в її палаючому первісному горнилі. Все суще тут ламалося, розбивалося на найдрібніші частинки, виверталося навиворіт, перемішувалося, умертвлялося — і відроджувалося до життя у вигляді сенсу. Не дивина — адже до них прибув сам владар смислу і значення, вісник і посланець, переможець Аргуса; то був Оярса найближчої до сонця небесної сфери — Віритрильбія, якого люди величають Меркурієм або Тотом.
Після шаленого, буйного торжества слова всіх, хто зібрався внизу на кухні, почало трохи хилити до сну. Джейн і не зчулася, як мало не задрімала; книжка випала в неї з рук, вона здригнулася, розплющила очі й огледілася довкола. Як же тут тепло… як затишно… втіха та й годі. Їй завжди подобалося, як горять у каміні дрова, проте сьогодні поліна, здавалося, потріскували і пахли ще приємніше, ніж звичайно. Можна було подумати, що кухню сповнював дух кедрового дерева чи ладану, дедалі густіший і насиченіший. Мимохіть Джейн стала пригадувати собі різні запахи — духмяний аромат нарду і кориці, чарівні пахощі Аравії… навіть щось іще солодше і приємніше, щось спроможне звести людину з розуму, проте, на диво, не заборонене. Хтозна, як таке може бути; їй надто хотілося спати, щоб глибше над цим замислюватися. Дімбли сиділи поруч і розмовляли, але потиху, так, що ніхто не чув, про що йшла мова. Джейн здалося, що обличчя у них якось перемінилися. Вони виглядали не старими, а радше зрілими, наче золотисті серпневі ниви перед жнивами, й аж випромінювали погідний спокій, що його приносить сповнення бажань. В іншому кутку Артур щось шепотів на вухо Камілі; вони також… але на той час затишок, тепло і приємний аромат уже так забили Джейн памороки, що дивитися на Деністонів вона просто не могла — не через заздрість (нічого такого і на думці не мала), а тому, що її трохи не засліплювало якесь химерне сяйво, от наче самі бог із богинею кохання вселилися в це молоде подружжя і тепер ясніли перед нею червленим посвітом, розливаючи навкруг одурманливо-солодкі трояндові пахощі. Довкола ж витанцьовували — краєм ока Джейн це помітила — не ті кумедні опецькуваті дрібнолюдки, яких вона бачила пополудні, а поважні й водночас запальні духи з барвистими крильцями та якимись хлоп’ячими, стрункими й гладенькими, ніби витесаними зі слонової кості примарними тілами.