Сатурн, якого на небесах величають Лурґою, стояв у блакитній кімнаті. Його дух тиснув на дім, а чи й на всю Землю важким холодом, під незмірною вагою якого ціла наша планета могла, здається, просто сплющитися, стати пласкою, наче млинець. У порівнянні зі свинцевим тягарем його предвічності інші боги мали, напевне, почуватися зовсім юними й ефемерними. Він скидався на гору, підніжжя якої губилося далеко у найдавнішій минувщині, яку тільки можна собі уявити; вершини тієї гори нам теж не судилося побачити, адже вона здіймалася високо над приступною для думки вічністю і зникала з очей у крижаному безмірі та неосяжній тиші чисел, яких не спроможний осмислити людський розум. Гору нагадувала і Сатурнова міць; його вік був не просто своєрідною трясовиною часу, здатною погубити будь-яку, ба навіть найсміливішу уяву, а живою пам’яттю, що не знає ні кінця, ні початку. Стрічаючись з іншими, молодшими небесними сутностями, ця пам’ять, ніби гранітні скелі під натиском океанських хвиль, не зазнавала жодної шкоди, сама ж могла занапастити кожного, хто необачно до неї наближався. Ренсома з Мерліном пройняв нестерпний холод; сила Лурґи відлунювала в них несповідимою тугою. А проте й Лурґу того вечора перевершили: раптом поміж ними об’явився дух іще величніший та могутніший; своїм незмірним маєстатом він приглушив та майже підкорив собі і променисту кмітливість Меркурія, і недремну пильність Марса, і ніжний чар Венери, і навіть приголомшливу ваготу Сатурна.
В кухні його прихід теж добре відчули. Згодом ніхто не пригадував, як поставили на плиту чайник і приготували гарячий пунш, а тоді хтось попросив Артура (єдиного в домі музику) заграти щось на скрипці. Крісла повідсували під стіну, й усі стали до танцю, хоч і не пам’ятали потім, що саме танцювали. Втім, то явно було не новочасне човгання, а якийсь давній танок, із тих, що збереглися тепер хіба десь на селі і незле підходили для кахляної кухонної підлоги; вони притупували ногами, плескали в долоні і високо підстрибували. Нікому й на думку не спадало, що зі сторони це може виглядати доволі кумедно; навпаки, настрій в усіх був піднесений і навіть врочистий. Їм здавалося, що кухня перетворилася мало не на королівський палац, а танець, часом несамовито запальний і швидкий, а часом — величаво повільний, виражає то бурхливу, героїчну енергію, то якусь надзвичайну шляхетність та поважність.
Нагорі блакитну кімнату осяяло сліпуче, воістину могутнє світло. Перед іншими ангелами людина може не встояти на ногах; перед цим — може просто померти, та якщо виживе, то її уст уже не покине усміх. Одна-єдина мить поряд із ним — і ви незмірно виростете у власних очах. Відчувши щонайслабший подих його присутності, навіть кульгавий ступатиме величним кроком, а жебрак носитиме своє дрантя так, немов то розкішні королівські шати. Царська велич і сила, святкова пишнота і врочистість — усім цим він аж променів, як променіє чистим сяйвом сонце, зійшовши у безхмарному небі погожої літньої днини. Відзначаючи важливі свята, ми б’ємо у дзвони та трубимо в сурми, над головами у нас величаво майорять різнобарвні стяги — і все це тільки слабке, ледь чутне відлуння властивого йому духу безмежної радості та тріумфу. Він нагадував довгу увінчану короною білосніжної піни морську хвилю, що здіймається височенною смарагдовою аркою і шаленим вихорем налітає на берег, оглушливо ревучи і водночас заходячись нестримним сміхом, а ще — перші звуки музики на такій врочистій учті у таких пишних королівських палатах, що гості, особливо молодші, зачувши їх, аж проймаються трепетом, вельми схожим на страх. Адже то був сам великий Оярса Ґлунду, цар царів, через якого здебільшого і спізнавали поля Арболу радість сотворення; в давні часи люди звали його Юпітером і через злощасну, але не таку вже й незрозумілу помилку приймали створіння за Творця — навіть не підозрюючи, на скільки ще щаблів навіть понад ним піднімається у незнану височінь єрархія сотвореного буття.
Після його приходу у блакитній кімнаті настало справжнє свято. Ренсом із Мерліном ніби долучилися на мить до славослів’я, яке невпинно співають ці п’ятеро досконалих створінь, і забули про безпосередню, набагато прозаїчнішу мету цього зібрання. Та незабаром вони перейшли до діла — і Мерлін отримав силу.
Наступного дня він мав трохи інший вигляд, ніж напередодні, почасти через те, що поголив свою бороду, та головно, напевне, тому, що більше сам собі не належав. Ні в кого не було сумнівів, що не за горами вже той час, коли його душа мала остаточно розлучитися з тілом. Пополудні МакФі відвіз чародія до околиць Белбері і висадив недалеко від інституту.